Дівчина, яку ти покинув

— О. Гарне питання. — Лів риється в сумочці в пошуках гаманця. Її голова раптом стає легкою-легкою в передчутті близької свободи.

Мо бере з її рук банкноти, уважно перелічує.

— А мої чайові? — не змигнувши оком питає вона. І, схоже, не жартує.

Лів кліпає очима, потім виймає ще одну п’ятифунтову банкноту і простягає офіціантці.

— Пасибі, — каже Мо, ховаючи папірець у кишеню фартуха. — У мене досить скорботний вигляд?

Вона натягує на обличчя гримасу ввічливої байдужості, а тоді, ніби змірившись із тим, що не має потрібних лицьових м’язів для виразу смутку, зникає в коридорі.

Лів не знає, чи йти, чи чекати на повернення дівчини. Вона озирає поглядом кімнату навколо себе, дешеві пальта на вішаку, а під ними — брудне відро зі шваброю і нарешті сідає на дерев’яний табурет, стискаючи в руці непотрібну цигарку. Почувши кроки, вона встає, але це виявляється чоловік із середземноморською засмагою. Його лисий череп виблискує в тьмяному світлі. Власник закладу? Він тримає в руці келих із рідиною бурштинового кольору.

— Ось. — Він пропонує їй напій. А коли вона відмовляється, додає: — Щоб струснутися.

І, підморгнувши, зникає.

Лів сидить і цмулить напій. Здалеку крізь гамір на кухні до неї долітають обурені вигуки Роджера й шарпання стільців по підлозі. Вона дивиться на годинник. Чверть на дванадцяту. З кухні з’являються кухарі, знімають пальта з вішака і зникають, швидко киваючи їй на ходу, анітрохи не дивуючись, наче це для клієнтів нормальна річ — просиджувати двадцять хвилин у службовому приміщенні з келихом бренді.

Коли повертається Мо, на ній уже немає фартуха. В руках у неї зв’язка ключів. Пройшовши повз Лів, дівчина замикає пожежні двері.

— Вони пішли, — каже Мо, закручуючи довге чорне волосся у вузол на потилиці. — Твій пристрасний кавалер начебто поривався втішити тебе. На твоєму місці я б вимкнула мобільний на деякий час.

— Дякую, — відповідає Лів. — Це було дуже добре з твого боку.

— Нема за що. Кави?

У ресторані немає ні душі. Лів неуважно дивиться на стіл, за яким нещодавно сиділа, доки офіціант ретельно підмітає підлогу між стільцями й розкладає столові прибори машинальними зваженими рухами людини, яка робила це вже тисячі разів. Мо заряджає кавоварку і жестом запрошує Лів сідати. Та охоче пішла б додому, але розуміє, що доведеться заплатити певну ціну за свою свободу. І, мабуть, такою ціною стане недовга, дещо натягнута бесіда про старі добрі часи.

— Не можу повірити, що всі вони пішли так раптово, — каже вона, доки Мо запалює другу цигарку.

— Одна з них побачила на своєму «Блекбері» повідомлення, явно не їй призначене. Це трохи вибило всіх із колії, — каже Мо. — Не думаю, що на бізнес-ланчах зазвичай обговорюють прищіпки на соски.

— Ти таке чула?

— У цьому місці чуєш усе. Більшість клієнтів не припиняють патякати при офіціантах, — вона вмикає піноутворювач і продовжує: — Ось так звичайний фартух наділяє нас суперсилою. Вважай, робить майже невидимими.