Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Зібрання привітно гуде. Від збентеження Лів вкривається гусячою шкірою. Вона усміхається через силу, свідомо уникаючи дивитись у вічі тим, хто сидить навколо. Свен не зводить із неї очей, поглядом перепрошуючи за те, що тут зараз відбудеться.
— Я притримала для тебе місце, — каже Крістен. — Біля Роджера. Він милий.
Вона багатозначно дивиться на Лів, проводжаючи її на вільне місце.
— Ти полюбиш його.
Кожен тут — зі своєю половинкою. Авжеж, як інакше. Восьмеро людей. І ще Роджер. Вона відчуває, як жінки потай спостерігають за нею, ховаючи настороженість за чемними усмішками, і намагаються з’ясувати, чи становить вона загрозу як єдина самотня жінка в товаристві. Цей вираз обличчя їй настільки знайомий, що вже встиг набриднути. Чоловіки косують оком, так само оцінюючи її, але вже з іншої причини. Роджер схиляється і погладжує рукою сусідній стілець, обдаючи її гарячим подихом із присмаком часнику.
Він простягає їй руку.
— Родж. Ти дуже змокла. — Він примудряється промовити це з ноткою хтивості, ніби вчорашній школяр, який не уявляє собі розмови з жінкою без еротичного підтексту.
Вона стягує з себе жакет.
— Так, так. Дуже.
Вони стримано всміхаються одне одному. У нього рідке, піщаного кольору волосся і рум’яне обличчя, як у людини, що звикла багато часу проводити поза містом. Він наповнює її келих вином.
— Отже. Чим займаєшся, Лів? — він так вимовляє її ім’я, наче вона сама його вигадала, і це здається йому напрочуд кумедним.
— Здебільшого копірайтингом.
— Чудово. Отже, копірайтер. — Обидва ненадовго змовкають. — Діти є?
— Ні. А в тебе?
— Двоє. Хлопчики. Обидва ходять до загальноосвітньої школи. Якщо чесно, там їм саме місце. Отже… дітей немає, еге ж? І жодного хлопця під боком. Скільки тобі, за тридцять?
Вона ковтає, намагаючись не реагувати на прихований закид у його словах.
— Тридцять.
— Тоді тобі краще часу не гаяти. Чи ти одна з цих… — він піднімає пальці вгору, зображаючи лапки, — кар’єристок?
— Так, — каже вона й посміхається. — І взагалі, я позбулася яєчників, ще коли востаннє складала резюме. Просто щоб не ризикувати.
Він тупо витріщається на неї, а тоді прискає зо сміху.
— О! Кумедно! Так. Жінка з почуттям гумору. Дуже добре… яєчники… ха! — його голос стихає, і він прикладається до келиха з вином. — Моя дружина пішла, коли їй було тридцять дев’ять. Мабуть, це складний вік для дівчат.
Він допиває свій келих і тягнеться по пляшку, щоб знов наповнити його.
— Та, вочевидь, не для неї, бо вона втекла з якимось пуерторіканцем на ім’я Віктор, прихопивши будинок у Франції й половину моєї чортової грошової допомоги. Жінки… — він обертається до неї. — Не можеш жити з ними і пристрелити їх не можеш, еге ж?
Він підносить руки і випускає чергу уявних куль у ресторанну стелю.
Вечір обіцяє бути довгим. Усмішка не сходить з обличчя Лів. Вона наливає собі другий келих вина і заглиблюється в меню, подумки обіцяючи, що краще руку собі відгризе, ніж іще коли-небудь погодиться піти на звану вечерю. Хай як наполягатиме Крістен.
Вечір і справді затягується. Парочки безсоромно пліткують про незнайомих їй людей. Страв доводиться чекати нестерпно довго. Свою основну страву Крістен відсилає назад на кухню, вимагаючи переробити її згідно з особистими смаками. При цьому втомлено зітхає, наче промах кухаря, що забув покласти шпинат з краю, — найгірша з усіх життєвих напастей. Свен поблажливо дивиться на неї. Лів сидить наче в пастці, затиснута між широкою спиною чоловіка на ім’я Мартін (якого, схоже, вирішила монополізувати приятелька його дружини) і Роджером.
— Сука, — несподівано промовляє той.
— Перепрошую?
— Спочатку її дратувало волосся у мене в носі. Потім нігті на моїх ногах. Завжди вигадувала причину, щоб не займатися зі мною старим добрим… ну, ти знаєш. — Він складає великий і вказівний пальці літерою О і тицяє туди вказівним пальцем другої руки. — Або голова болить. Певно, зі старим Віктором вона в неї не дуже болить, еге ж? О ні. Закладаюся, їй начхати, якої довжини його чортові нігті на його чортових ногах, — він знов прикладається до келиха. — Закладаюся, вони як ті кляті кролики.
Ягня на її тарілці вже стигне. Вона акуратно кладе ніж і виделку.
— То що в тебе сталося, га?
Лів скоса поглядає на нього, сподіваючись, що розмова піде в іншому напрямку, — але, звісно ж, сподівання не виправдовуються.