Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Один з офіцерів знаком наказав мені рушати, і я вийшла назовні. Бліде сонячне проміння заливало майдан. На вулиці вже зібралися люди, що чекали побачити причину заворушення в барі. Я зупинилася на мить і роззирнулася навколо, мружачись від денного сяйва після темного льоху. Усе раптом здалося кришталевим, розфарбованим у яскраві кольори — таким воно й закарбувалося в моїй пам’яті. Під стінами поштового відділення стояв священик. Він перехрестився, побачивши вантажівку, яку прислали по мене. Це була, я збагнула, та сама вантажівка, що возила жінок до казарм. Від тієї ночі, здавалося, минуло ціле століття.
Мер кричав:
— Ми цього не дозволимо! Я хочу зареєструвати офіційну скаргу! Це вже виходить за будь-які межі! Я не дозволю вам забрати цю дівчину, не поговоривши спочатку з комендантом!
— Це його наказ.
Невеликий гурт старших людей почав оточувати чоловіків, наче намагаючись утворити живий бар’єр.
— Ви не смієте переслідувати невинних жінок! — виголошувала мадам Лув’є. — Ви забираєте її дім, перетворюєте її на свою служницю, а тепер хочете ув’язнити її? Без жодної на те причини?
— Софі, ось, — поряд з’явилася сестра. — Візьми хоча б свої речі.
Вона дала мені в руки тісно набиту полотняну торбину, зібрану нашвидкуруч.
— Просто бережи себе. Чуєш? Бережи себе і повертайся до нас.
Юрба обурено загомоніла. Гнівні, гарячкові нарікання розповзалися навкруги, охоплюючи все більше людей. Я кинула погляд убік і побачила Орельєна, чиє обличчя палало від гніву. Він стояв на бруківці поряд із месьє Сюелем. Я аж ніяк не хотіла, аби він втручався. Якщо зараз він збунтується проти німців, це буде катастрофа. Не можна було допустити, щоб Елен лишилася без помічника на наступні кілька місяців. Я проштовхалася до нього.
— Орельєне, ти єдиний чоловік у домі. Ти маєш дбати про все, коли я піду, — почала була я, але він перебив мене.
— Ти сама винна! — вибухнув він. — Я знаю, що ти зробила! Я знаю, що ти зробила з тим німцем!
Усе зупинилось. Я дивилася на брата, чиє обличчя було викривлене від гніву й муки.
— Я чув, як ви розмовляли з Елен. Я бачив, як ти повернулася тієї ночі!
Усі навколо перезиралися.
«Невже Орельєн Бессетт щойно сказав те, про що я думаю?»
— Це зовсім не… — почала я, але він розвернувся й кинувся до бару.
Повисла нова тиша. Звинувачення Орельєна пошепки передавалося з вуст у вуста. Я помітила те, які вражені обличчя людей навколо і як злякано відвернулась Елен. Тепер я була Ліліан Бетюн. Ось тільки не мала пом’якшувальних обставин у вигляді спротиву. Напруга навколо мене відчутно зросла.
Рука Елен торкнулася моєї.
— Краще б ти пішла, — шепотіла вона, і її голос тремтів. — Краще б пішла, Софі…
Вона намагалась обійняти мене, але її відтягли.
Один із німців схопив мене за руку і підштовхнув до кузова вантажівки. Хтось щось вигукнув здаля, проте я не змогла розібрати, чи був це вигук протесту проти німців, чи якесь лайливе слово, адресоване мені. А тоді я почула: «Putain! Putain![51]» — і здригнулася.
«Він відсилає мене до Едуарда, — казала я собі, в той час як моє серце готове було вирватися з грудей. — Я знаю, що це так. Я повинна зберігати віру».
А тоді я почула її, її голос, що прорізав тишу.
— Софі! — дитячий голос, болісний і пронизливий. — Софі! Софі!
Едіт прорвалася крізь юрбу і кинулася до мене, схопивши мене за руку.
— Не йди. Ти обіцяла, що не підеш.
Це було найдовше з усього, що вона промовила, відколи оселилася в нас. Я глитнула, і мої очі сповнилися сліз. Я схилилася та обхопила її руками. Як я могла її покинути? Думки попливли, і я вже нічого не відчувала, крім дотику її маленьких ручок.
А тоді я підняла очі й побачила, як дивляться на дівчинку німецькі солдати, відсторонено споглядаючи всю сцену. Я пригладила її волосся.
— Едіт, ти повинна залишатися з Елен і бути сміливою. Ми з твоєю maman повернемось по тебе. Обіцяю.
Вона не вірила. Її очі були розширені від страху.
— Нічого поганого зі мною не станеться. Обіцяю. Я їду побачитися з моїм чоловіком.
Я намагалася надати своєму голосу впевненості, аби вона повірила мені.
— Ні, — сказала вона і ще міцніше стиснула мене. — Ні, будь ласка, не залишай мене.
Моє серце рвалося. Подумки я благала сестру:
«Забери її звідси. Не дай їй це бачити».
Елен відірвала її пальці від мене. Вона неприховано ридала.
— Будь ласка, не забирайте мою сестру, — благала вона солдатів, відтягуючи Едіт. — Вона не при своєму розумі. Будь ласка, не забирайте мою сестру. Вона на це не заслуговує.
51
Шльондра! Шльондра! (фр.)