Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Мер обійняв її рукою за плечі, але його обличчя було збентежене. Слова Орельєна геть позбавили його бойового настрою.
— Зі мною буде все гаразд, Едіт. Будь сильною, — гукнула я, перекрикуючи гамір. Тоді хтось плюнув у мене, і я побачила тонку огидну цівку в себе на рукаві. Юрба глузливо загиготіла. І тут мене охопила паніка.
— Елен? — гукнула я. — Елен?
Німецькі руки грубо заштовхнули мене до кузова. Я опинилась у цілковитій темряві на дерев’яній лавці. Один із солдатів сів навпроти мене, поклавши рушницю на згин ліктя. Брезентова запона впала, двигун заревів. Шум іззовні наростав, а з ним і гомін юрби, наче це розв’язало руки всім охочим принизити мене. Я швидко спитала себе, чи не варто мені кинутися крізь маленьку пройму в брезенті, але тоді почула: «Хвойда!», а слідом за цим — тоненький вереск Едіт і різкий удар каменя, що влучив у бік вантажівки, викликавши гнівний вигук німецького солдата. Я здригнулася від наступного удару просто в мене за спиною. Німець не зводив із мене очей. Я побачила зневажливу посмішку на його обличчі й зрозуміла, яку страшну помилку скоїла.
Я сиділа, стискаючи сумку в руках. Мене затрусило. Машина від’їжджала, і я не намагалася підняти запону, щоб визирнути назовні. Я не хотіла відчути на собі погляди всього міста. Не хотіла чути їхній присуд. Я сиділа над вигином колеса і, повільно схиляючи голову на руки, шепотіла собі:
«Едуарде, Едуарде, Едуарде».
І ще:
«Мені шкода».
У кого й за що я прошу вибачення, я й сама не знала.
Лише коли ми досягли околиці міста, я насмілилася визирнути назовні. Крізь тремтливий отвір у брезенті я побачила лише червону вивіску «Червоного півня», що сяяла під зимовим сонцем, і яскраво-синю пляму сукні Едіт на краю юрби. Вони ставали все меншими й меншими, доки, як усе місто, не зникли з очей.
Частина 2
Лів біжить уздовж набережної, притримуючи сумку ліктем і притискаючи телефон плечем до вуха. Вона вже неподалік станції «Ембанкмент», коли важке свинцеве небо Лондона розколюється навпіл і на центр столиці вивергається справжня тропічна злива. Рух машин завмирає, з вихлопних труб таксі валить пара, вікна зсередини зовсім запітніли від дихання пасажирів.
— Знаю, — вже вп’ятнадцяте каже вона. Її жакет потемнів від дощу, змокле волосся обліпило голову. — Знаю… Так, мені чудово відомо про терміни. Я лише чекаю на пару платежів, які… — вона прослизає у двері, дістає з сумочки пару туфель на високих підборах і швиденько взуває їх. Розгублено дивиться на промоклі туфлі-човники, збагнувши, що не має куди їх подіти. — Так, так… Ні, мої обставини не змінились. Останнім часом — ні.
Вона вискакує з дверей на тротуар і поспішає через дорогу до Олдвічу, тримаючи мокре взуття в руці. З-під коліс машини здіймається хвиля бризок, що вихлюпуються просто їй на ноги. І вона зупиняється, спантеличеним поглядом проводжаючи автівку.
— Та ви що, знущаєтесь? — кричить вона. А тоді: — Ні, не ви, містере… Діне. Не ви, Діне. Так, я дуже вдячна, що ви лише виконуєте свою роботу. Послухайте, — не змовкає вона. — Платіж надійде найпізніше в понеділок. Гаразд? Я ж начебто ніколи раніше не затримувала оплату. Гаразд, уперше і востаннє.
Наближається ще одне таксі, і цього разу вона встигає завбачливо застрибнути назад у двері.
— Так. Я розумію, Діне… Я знаю. Вам, мабуть, дуже нелегко. Послухайте… я обіцяю, в понеділок ви все отримаєте… Так. Так, це точно. І пробачте, що нагримала на вас… Я теж сподіваюся, що ви знайдете нову роботу, Діне.
Вона з тріском складає мобільний телефон і заштовхує його до сумки, оглядаючи тимчасову загорожу навколо ресторану. Нахиляється, щоб упіймати своє відображення в дзеркалі автівки, і впадає у відчай. Нічого не поробиш. Вона вже спізнилася на сорок хвилин.
Лів прибирає з обличчя пасмо вогкого волосся і тужливо озирає вулицю. А тоді глибоко вдихає, штовхає перед собою двері й заходить до ресторану.
— Ось і вона! — Крістен Сольберґ підіймається зі свого місця в центрі за довгим столом і розкриває їй обійми, голосно цілуючи повітря з одного і з іншого боку від обличчя Лів. — О Боже мій, на тобі сухого місця немає!
У самої, звичайно ж, бездоганно рівне каштанове волосся.
— Так. Я йшла пішки. Не найкраща ідея.
— Усі знайомтеся: це Лів Голстон. Вона робить надзвичайний внесок у нашу благодійну справу. І живе у найдивовижнішому будинку в Лондоні, — Крістен поблажливо всміхається, а тоді стишує голос: — Не зійти мені з цього місця, якщо її ще до Різдва не підчепить який-небудь красунчик.