Поцілунок Елли Фіцджеральд

Крізь Ялинові мочари на Конантумі до самого горба і назад через річку та дубові чагарі у долині до Скель. Вітер здуває недавній сніжок у замети — особливо з вітряного а саме південного боку стін — обриси заметів відтворюють тріщини у мурі і завихрення вітру. Сніг невидимо мчить переважно в чистім полі попри саму землю (хіба що трапиться височинка) аж доки не сягне стрічної загорожі та її осипле і дмухне вгору — дмухає наче пара проти сонця. А просочується крізь шпарки та не навпростець а лише вигинається вишукано вгору фантастичними з’явами — наче хвилі коли ті вигинаючись затихають при березі — Тобто отак, наче єдине тіло снігу просочилося у щілини стримуване хіба що тертям зісподу. Подібний до сідел до мушель до чого хоч — Вибудовує фантастичну алебастрову стіну позаду першої — сніжний кряж. Неймовірно шпичасті башточки зводить зводить — i.e. нагромадженням — не вичовгуванням — хоча кривизна шпилів наче носи античних суден здається гостро вирізьблена — або ж наче оплавлена паяльною трубкою. Тож усе видмухане у повітря поволі осідає на дорогу чи поле і творить схил хребта — Неймовірно гострі і тонкі карнизи вибудовує цей сипкий сніг — де стіна чи схил не має найменшої зачіпки — жодної аби муляр міг наростити ще цеглину. Це архітектура снігу.

На високих горбах відкрита вітрові і сонцю звивається наче та пара з мокрого даху вранці. І таких гостро виразних форм набуває наче у самім осерді палахкотіло газове полум’я.

Йду далі побачити захід сонця. Хто знає як воно сяде — навіть за півгодини наперед? Сідатиме в хмарах чи в ясному небі? Відчуваю пізню пору бо гори на півночі і північному заході перестали відбивати сонце. Тінь не скупчена а розсіяна

Зимового дня сонце майже все у всьому.

Я засвідчую красу у формах чи забарвленні хмар і вона безпосередньо вражає мою уяву — Ви ж про неї звітуєте науково моєму розуму — але не звітуєте таким чином моїй уяві. Це навіяне нею і це символ — ось що мені важливо — і якщо котроюсь науковою витівкою позбавити її своєї символічності — нічого це мені не дасть і не пояснить нічого.

Стою десь за двадцять миль бачу малинову хмару на обрії — Ви кажете скупчення пари поглинає усі промені, а червоний відбиває — але ж це не суттєво — бо це червоне видиво збуджує мене, хвилює мою кров — зрушує мої думки — і з’являються в мені нові найвигадливіші видива і ви й близько не зачепили таємниці такого впливу. Не буде чогось таємничого у вашому поясненні — чогось незбагненного — якоїсь частки таємниці, то все намарне. Коли ніщо там не промовляє моїй уяві — то яка з того користь. Що то за наука — збагачує розуміння а обкрадає уяву. Не просто краде у Петра аби заплатити Павлові — а забирає від Петра більше ніж будь-колись дасть Павлові.

Ось так вона промовляє розуму і це є набутком розуму — але хіба ж це промовляє до Уяви і це не може бути звітом Уяви. Так само безглуздим звичайному механікові здається поетів звіт про паровий двигун.