Поцілунок Елли Фіцджеральд
- Автор: Лишега Олег
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-084-8
- Жанр: Малые литературные формы прозы
Электронная книга - «Поцілунок Елли Фіцджеральд». Краткое содержание книги:
До книги визначного українського поета Олега Лишеги (1949—2014) увійшли його есеї про творчість, про витісування торсів із найтвердіших порід дерев, «може, трохи м'якших за слово».
У другому розділі — «America emeralda» — переклади міфів та легенд американських індіанців, щоденник Генрі Торо, вірші Робінзона Джеферса, а також есей та вірш, написані після тривалого перебування Олега Лишеги в гірському Лемонті у Пенсильванії (США).
Це остання книжка, яку поет ще встиг підготувати до друку. Вона мала називатися або «Поцілунок Елли Фіцджеральд», або «America emeralda» (Смарагдова Америка).
У другому розділі — «America emeralda» — переклади міфів та легенд американських індіанців, щоденник Генрі Торо, вірші Робінзона Джеферса, а також есей та вірш, написані після тривалого перебування Олега Лишеги в гірському Лемонті у Пенсильванії (США).
Це остання книжка, яку поет ще встиг підготувати до друку. Вона мала називатися або «Поцілунок Елли Фіцджеральд», або «America emeralda» (Смарагдова Америка).
Перейти на страницу:
Оленяча мамка
Стара сидить на лаві перед дверима і свариться
Зі своєю змарнілою пропащою донькою.
Якось проходив і застав її саму, сміялася на осонні
І оповіла: «Ще як була за першим чоловіком,
Жили на старій фермі в каньйоні Карапата,
(Тепер вона порожня, дах обвалився,
Але зруб ще тримається на кам’янім помості.
І секвої довкола зрізали, а дуби ще стоять;
І там вже не відлюддя, а пустка.)
«А коли бавила друге дитя,
Чоловік надибав одноденне оленя між папороті
І приніс додому. І я дала йому грудь —
Чого воно мало терпіти, у мене ж молока на трьох.
Йой, як він ссав, той малий,
А копитцями штрикав, як той дикобраз мене в живіт.
З ним я мала більше втіхи, ніж з тими всіма».
Її лице стерте часом, недоглянуте, пооране, як розбита
Ярмарковими возами дорога, згасало.
Її випхало назовні, лусочку усохлої шкіри,
Що от-от впаде з ветхого віка землі,
Та видно у свої молоді літа вона була виром,
Рушієм світу, музикою гори.
Гриф
Блукав якось від рання і приліг відпочити
на голому схилі над океаном. Бачив крізь примружені
повіки, як кружляє гриф високо в небесах,
Ось випливає знову, але все нижче і ближче,
коло звузилось, і тоді відчув,
що стежать саме за мною. Я завмер, лише наростав
посвист махових пер наді мною щораз ближче.
Вже міг розгледіти голу червону голову
між розлогих крил з пронизливим оком:
«Друже, ми лише гаємо час.
Ці старі кості ще годяться; вони не твої».
А який він прекрасний, як ширяє
на тих могутніх вітрилах; як прекрасно розвертається
у світлі над морською безоднею. Кажу вам —
каюся, я розчарував його. Бути розтерзаним тим
дзьобом і стати плоттю його, тими крилами і оком —
який пишний вінець, яке вознесіння;
яке життя по смерті.
Вечірній відплив
Давно океан не був такий тихий; п’ять нічних чапель
Летять уздовж берега, нечутні в завмерлому повітрі
Понад спокоєм відпливу, де застиг відбиток їхніх крил.
Сонце схилилось і вода відійшла між водорості по скелі,
Але виростає віддалена гора хмари. Прибій шепоче.
Великі хмари — тіні пропливають в опаловій воді.
Крізь запону світу проблискує бліде золото, і вечорова
Зоря раптово зринає летючим смолоскипом.
Так, ніби не нам суджено бачити її; чепуриться за
Лаштунками світу вже для інших очей.
Скунс
Виразки війни і миру, відверті гуртові злочини, що
накликають бойню, ненасить, брехні перемир’я
І мстивість переможця: як же на віддалі
Вони лагідніють — блакитні гори і квітучі багна
у протяжнім краєвиді історії — Калігула
Стає кумедним блазнем, а Чингізхан
Просто генієм, великим трагіком.
Візьмімо сьогочасних вождів — Сталін щойно вмер —
Побачите, як хутко блякне кров, а суцільний жах
Стає словом у книзі.
У нас тут водяться тваринки,
неквапливі родичі горностая і ласки,
Смугасті скунси, що можуть сикнути з-під хвоста
Таким тяжким смородом, що жоден вовк чи дика кішка
не підступиться; хода їх певна,
Озброєні єдино своїм оторопним духом.
Але почутий здаля — ви зауважили? — який тонкий пах.
Наче подих папороті і вогкого ґрунту
Глибоко у зарослім приярку надвечір,
Студена вода сльозиться замшілими валунами, бистра
форель збрижила плесо. — Відстань очищує.
Люби дикого лебедя
«Нелюбі мені власні вірші, жоден рядок, жодне слово.
Оті бліді й крихкі олівці вічно хочете вловити
Хоч вигин стебла, чи шиї пташки,
Що заклякла на галузці, розмаяна проти ясного неба.
Оті надтріснуті тьмяні свічада, вічно ловите лише
Одну барву, один миттєвий спалах з усієї краси світу.
Невдатний мисливче, оті кулі з воску,
Та лев’яча краса, крила дикого лебедя, буря крил».
— Цей дикий лебідь-світ не здобич для ловця.
Ліпші за твої кулі не поцілять білі груди,
Ліпші за твої дзеркала тріскали у полум'ї.
Хіба так важливо, що не… любиш себе? То хоч
Полюби свої очі, годні бачити душу свою, годну
Почути цю музику, цей грім крил.
Полюби дикого лебедя.
Перейти на страницу: