Поцілунок Елли Фіцджеральд
- Автор: Лишега Олег
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-084-8
- Жанр: Малые литературные формы прозы
Электронная книга - «Поцілунок Елли Фіцджеральд». Краткое содержание книги:
У другому розділі — «America emeralda» — переклади міфів та легенд американських індіанців, щоденник Генрі Торо, вірші Робінзона Джеферса, а також есей та вірш, написані після тривалого перебування Олега Лишеги в гірському Лемонті у Пенсильванії (США).
Це остання книжка, яку поет ще встиг підготувати до друку. Вона мала називатися або «Поцілунок Елли Фіцджеральд», або «America emeralda» (Смарагдова Америка).
Нині опівдні опинившись на горбі побіля Тихого Плеса вчув звук пили — і невдовзі зі скелі побачив у долині двох що пиляли могутню сосну десь за 40 родів від мене. Вирішив почекати поки не впаде — остання з десятка чи й більше що зосталися відколи спиляли ліс і цілих 15 літ гойдалася в самотній величності понад підліском. Я бачив їх що мов ті бобри чи комахи вгризалися в стовбур цього шляхетного дерева, манекенчики з поперечною пилою що заледве її охоплювала. Вона здіймалася на сто футів як пізніше заміряв — одна з найвищих можливо на сьогодні в окрузі і прямісінька як стріла, хіба злегка похила до горба. — Її верхівка виднілась проти замерзлої річки і пагорбів Конантума. Дивлюсь пильно як почне подаватись. Ось пилярі зупинились — і сокирою надрубали з того боку куди хилиться може швидше зламається. Ось знову заходила пила — Тепер напевно подалася — похилена на чверть квадранта, і спинивши подих чекаю оглушливого падіння — Та ж ні я помилився не зрушилась ані на дюйм, стоїть собі як і була. Ще цілих 15 хвилин до падіння. І досі віти її гойдаються у вітрі наче дано їм стояти ще сто літ, і вітер зітхає у її глиці як і в давнину; це лісове дерево — найвеличніше понад Маскетаком. — Сріблясте мерехтіння сонця відбивається у її глиці — і досі пропонує недосяжну розсоху для білчиного гнізда — ані мох ще не відцурався її щогли — її похилої щогли — горб як корабельний корпус. Ось вона та мить — манекени внизу кинулись навтікача подалі від гріха — кинули і спільницю пилку і сокиру. Як поволі і велично подається вона — так наче лиш літній подув гойднув її і знов безшелесно займе своє місце у повітрі — а вже вона обвіяла своїм падінням увесь схил і укладається додолу в ложе звідки ніколи не підведеться, тихо наче пір’їна, підминаючи свою зелену накидку наче воїн — наче втомившись стояти обіймає землю з тихою радістю. — повертаючи знов свою плоть у прах — та стривай! це ти лиш бачив — а не чув — Аж тепер долинає сюди на скелі той оглушливий тріск — сповістивши що навіть дерево не вмирає без стогону. Воно поринає в обійми землі, і зливається з прахом. І знов все завмерло і назавжди для ока і вуха.
Я зійшов у долину і заміряв її. Десь 4 фути діаметром де її зрізали — десь 100 футів уздовж. Поки дійшов до неї — дроворуби вже наполовину обчмхали її гілля, її ошатна крона посіклася вщент і розсипалася на друзки по схилу наче була зі шкла — а тендітні цьогорічні шишки на верхівці намарно і надто пізно волали до серця дроворуба. Уже встиг він відміряти її сокирою — і позначив скільки вийде колод на лісопильні. І те місце у височині порожнє без неї найближчі 2 століття. Це деревина Він спустошив повітря. І коли орлан весною знов навідається на береги Маскетаку, то кружлятиме намарне виглядаючи своє звичне сідало, — і яструб оплакуватиме горішній сховок свого потомства. Рослина що їй довелось століття плекати повільне вростання в небеса — сьогодні пообіді перестала існувати. Крона її пагона розпустилась назустріч цій січневій відлизі майбутнього літа. Чомусь мовчить у селі жалобний дзвін. Не чутно мені подзвону — ані не видно жалобного походу на вулицях — чи лісових хутірцях — Білка плигнула на інше дерево — яструб поплив собі далі — і обрав собі нині новий обрій та дроворуб замахнувся сокирою уже й на те.
31-го груд.
Третій день тепла, зараз хмарно і почалась мжичка. Але це як найясніша година — хоч сонце певно що не збирається виходити. Туман особливо світиться — так наче в повітрі більше напруги аніж завжди. Це теплі затуманені дні взимку що так зворушують нас
Ця густа по-весняному погода нагадує мені, що замало я цінував і придивлявся до ясної прозорості і сліпучості зимових небес — Чим би могли зимові заходи сонця відрізнятись од літніх. Чи зміг би я колись якогось літнього вечора узріти таке райське плесо блакитного неба на бурштиновому тлі як довелось мені оце кілька днів тому —
Денне світло на цій широті узимку за виразністю не поступається нічному небу де зорі сяють і блимають напрочуд яскраво. Мабуть запізно роздивлятись піщане листя у яру — ліпше було вибратися сюди позавчора — зараз надто мокро і грузько.
Але подекуди воно досконале. Бачу кілька довершених леопардових лап.
Ці речі наводять на думку — що у землі відбувається такий самий рух що й на поверхні; вона живе і росте, її зігріває і впливає на неї сонце — зовсім як мої думки на мою кров. Здається бачу якесь життя що у весняній бруньці розвивається чи квітує аж у безпосередній близькості до свого джерела — вигадливі начерки і шкіци маляра. Це простіша і примітивніша рослинність. Так наче віками пісок і глина отак стікали у форми листя — ще до того як рослини з’явились аби вкрити землю. Земля що топчусь по ній не мертва інертна маса. Це тіло — має душу — органічне — і податливе до дії своєї душі — і кожної часточки того духа що і в мені. Вона не мертва лише спить. Це зворушливіше аніж родючість і розкіш виноградників — це фундаментальна родючість поряд з самою суттю росту. По правді сказати воно нагадує фекалії чи виділення. — Отак і поет відчуває свою мить коли приморозком скує навесні — а не як з деякими легкодоступними поетами — якщо погода надто тепла і дощова а ще як затягнеться надовго то починається справжній пронос — болото і глина попливли. Поет не повинен пропускати щось лише через самий кишечник — тоді то дамська поезія. — Треба щоб він те щось пропустив через свій мозок і серце та й через кишечник також, можливо, крізь усе разом. — І аж тоді висловлюватися — Нема кінця й краю оцим прекрасним нутрощам що ось тут красуються — купи печінки — легені — і нутрощі. А що у вас нема нутрощів? А в Природи вони є. і знов вона матір людства. Конкорд краще місце для проживання — земна куля ліпше місце для оцих створінь Це дрімотне життя — що може прокинутись.. Навіть тверда куля підлягає законам життя. Це найживіша істота з усіх живих. Без сумніву всі істоти сущі на її поверхні є лише паразитами.