Казки народів світу

Пустельник радий би був залишити хлопчика в себе й виростити його, але згадав про те, що йому нічим годувати немовля, і гірко заплакав…

І раптом сталося диво: в кутку його хатини виросла виноградна лоза, та така велика — аж до самої стелі!

Старий глянув і побачив грона винограду: деякі з них були стиглими, інші дозрівали, а решта — ще зовсім зелені. Він узяв кілька стиглих виноградин і підніс їх до ротика дитини. Немовлятко з’їло.

Так пустельник і вигодував дитину.

Коли хлопчик трохи підріс, названий батько навчив його читати, збирати коріння на харчі та полювати.

Якось він покликав хлопчика до себе й каже:

— Сину мій, я відчуваю, що з кожним днем сили покидають мене. Старий уже став, днів Через три, може, й помру… Коли я засну вічним сном і тіло моє стане холодним, сюди прийде лев. Не лякайся його, синку. Він вириє могилу, а ти поховаєш мене. Скарбу в мене, крім однієї вуздечки, немає… Коли ти залишишся сам, полізь на горище, візьми ту вуздечку й махни нею — до тебе прибіжить кінь, він навчить тебе, як жити далі…

Все сталося так, як говорив пустельник Третього дня він востаннє попрощався з названим сином, ліг і заснув вічним сном. Одразу ж з’явився старий-престарий лев і почав рити яму. В ній хлопчик і поховав небіжчика. Гірко він плакав біля могили три дні й три ночі. Третього дня голод нагадав йому про себе. Підвівся він і з болем у серці пішов до виноградної лози, та вона всохла вже. Пригадав тоді, бідолаха, батькові слова, поліз на горище, знайшов там вуздечку й махнув нею… І ось перед ним з’явився крилатий кінь.

— Що накажеш, володарю?

Розповів йому хлопчик про своє горе.

— Тепер я зовсім самотній… Батька мого, який піклувався про мене, вже нема… Будь зі мною, коню, ми підемо далеко-далеко і збудуємо собі нову хатину, бо тут, біля могили, мені весь час хочеться плакати…

Кінь відповів:

— Ні, володарю, ми підемо жити до таких людей, як ти.

— Хіба ще є такі люди, як я і мій батько? — здивувався хлопчик. — Чому ж вони не йдуть до нас?

— Не йдуть, — відповів кінь, — бо вони навіть не знають про нас. Ми підемо до них…

— То ходімо! — радо вигукнув хлопчик.

Коли кінь сказав, що хлопчикові треба одягнутися, бо всі люди одягаються, хлопчик знову здивувався. Тоді кінь звелів йому засунути руку в своє ліве вухо. Хлопчик так і зробив, витяг звідти одяг, але не знав, що з ним робити. Та кінь усього навчив. Хлопчик, уже одягнений, сів на коня й вирушив у дорогу.

Коли вони в’їхали до міста, хлопчик побачив там багато людей. Міський шум трохи налякав його.

Через кілька днів, уже звикнувши до міста й до людей, хлопчик поїхав далі. Незабаром вони прибули в країну фей. Там жили три феї, і хлопчик, за порадою коня, найнявся до них слугою.

— В одній кімнаті, де живуть феї, є ванна, — сказав йому якось кінь. — У тій ванні певного дня замість води тече золото. Хто скупається в ньому, в того волосся стане золотим, а сам він буде красенем.