Казки народів світу

Раптом мати побачила вгорі на стрімкій скелі величезного беркута. Він погрозливо змахнув крилами, але мати не злякалась.

— Беркуте, беркуте, чи не знаєш ти, де палаци Богації?

— Кру!.. Кру!.. — закричав у відповідь беркут і вдарив дзьобом у скелю. — Я знаю, де палаци Богації! І дорогу туди знаю! Але я — Холод! Я не покажу тобі дороги, поки ти не віддаси мені чудових золотистих кіс, якими я прикрию свою голову й тіло!..

Мати, не задумуючись, розплела свої розкішні шовкові коси й простягла хижому птахові:

— Візьми мої коси! Тільки покажи дорогу!..

Беркут закутався в коси і хрипко закаркав:

— Он там, далеко-далеко, темний ліс. За ним дорога, яка приведе тебе до палаців Богації. Але ліс той безмежний, густий, як віник, а в ньому повно диких звірів. Тобі не вдасться пробратися через нього!..

Беркут іще не закінчив каркати, а вдова вже пішла в дорогу. З неймовірними труднощами перебралася вона через обледенілу гору, провалювалася в снігові замети, вибиралася з них і все йшла і йшла вперед, аж поки опівдні опинилася в дрімучому лісі.

Праліс був такий густий, що мати ледве пробиралася між деревами та колючими чагарниками, які шматували одяг і рвали тіло.

Вона була вкрай стомлена і виснажена, а в очах її світився такий сум, що навіть хижі звірі не наважувалися чіпати її. Та ось вискочив здоровенний сірий вовк і закричав:

— Що тобі тут треба, жінко, і як ти посміла зайти в мої володіння?

Бідолашна мати зупинилася перед сірим вовком і заплакала:

— Вовче, володарю лісу! Я ніколи б не наважилась зайти в твої володіння, коли б королева Богація не вкрала моїх дітей… Вибач мені і скажи, будь ласка: куди йти, щоб потрапити до її палаців?

Вовк, ошкірившись, вислухав матір, а потім завив:

— Ти повинна віддати мені свої білі зуби, бо я — Голод! Я вічно голодний, а мої зуби вже затупилися! Тільки тоді я покажу тобі, куди поїхала Богація!

Мати віддала вовкові свої білі, мов перламутр, зуби.

— Ось тобі мої зуби, вовче! Тільки скажи, куди мені йти?

— Он туди! — показав вовк. — Бачиш піски, що сяють під сонцем? Тільки ти ніколи туди не дійдеш! Ніколи! Чуєш?

Та мати вже не слухала його. Вона поспішала в синю далечінь. Ішла довго-довго. І ось, нарешті, дійшла до сипучих пісків, що сяяли під сонцем. Ноги її глибоко вгрузали в пісок, спека обпалювала тіло. Мучила спрага. І ніде жодної краплини води.

Господаркою цього краю була велика жаба із зеленою зморщеною шкірою та вибалушеними, наче блюдця, очима.

Мати попросила жабу, щоб та показала дорогу до палацу Богації. Жаба пильно подивилася на неї своїми банькуватими очима і заквакала:

— Знай, жінко, що я — Спрага. Я скажу, куди треба йти, але тільки тоді, коли ти віддаси мені свої рожеві нігті. Я ритиму ними пісок, щоб знайти воду!