Казки народів світу
- Автор: автор Невідомий
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Переводчик: Ирина Сидоренко
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
— Гаразд, — каже старший брат. — От тільки нема у мене нічого, чим вовків лякати.
А велетень:
— За цим діло не стане. Дам тобі рушницю.
Другого дня з рушницею за плечима пішов хлопець пасти свиней. Вісім штук їх було. Ввечері по дорозі додому напали на свиней вовки. Як міг відбивався хлопець од тих вовків. Трьох повбивав, але так і не зумів пригнати усіх свиней цілих у саж. Двох таки недолічився велетень. А як недолічився, то взяв і вбив свинопаса, а одежу його на кілочку повісив.
А підстарший як виріс, то надумав і собі піти найматися. Попросив батька й матір благословити та й пішов по світах. Усе до того ж таки велетня привели його путі-дороги і до того ж кінця, як і найстаршого.
Минув час, виріс і найменший. І цей надумав піти найматися. Хоч як не хотіли батько й мати, а мусили його благословити.
Все до тих же дверей з залізним кільцем прийшов він. На превелику силу підняв кільце і стукнув у двері.
Велетень прочинив двері та й питається:
— Чого тобі?
— Та от хочу узнати, чи не треба вам працівника?
— Треба. Треба свинопаса — і притьмом. А то вовки свиней крадуть.
— Вовки? Та вовки мене бояться!
Здивувала така відповідь велетня.
— Заходь, — каже.
Зайшов хлопець і став озиратися навколо. Побачив велетневу жінку, велетку, таку завбільшки, як він сам, потім і одежу своїх братів.
От другого дня вранці пішов він зі стадом свиней на пашу, вломив гілочку, зробив із неї сопілку і продудів цілий день. Ввечері по дорозі додому напали на свиней вовки і відбили двох. А свинопас знай собі дудів на сопілку: так з сопілкою в роті і в палац увійшов.
Велетень одразу виявив пропажу свиней і, побілівши від люті, закричав:
— Ти умреш! Двох свиней вовки украли.
А хлопець на те:
— Навіщо так кричати? Свині пішли з мого дозволу. Скоро вернуться.
Велетень вгамувався трохи та й питає:
— Хіба вовки не з’їли їх?
А хлопець:
— Таке скажеш! Як це вони можуть з’їсти? Вовки мене знають і навіть підійти близько не важаться.
Замовк велетень і пішов до жінки розповісти про те, що сталося, і сказав:
— Або цей хлопець і справді дужий, або великий він шахрай! Треба б випробувати його. А то я вже сумніватися починаю.
Всю ніч провела велетка біля дверей комірчини свинопаса, все дослухалася та в шпари підглядала. А той, знаючи про їхню розмову, похвалявся своїми подвигами, балакаючи сам із собою.
От прийшла велетка до чоловіка та й каже:
— Твоя правда, це дуже смілива людина, і я боюся його.
На другий день знов вирушив свинопас пасти свиней, знов напали на стадо вовки й відбили двох. Розлютився велетень ще дужче, ніж раніше, а той знов за своє:
— Та кажу ж я вам, що свині йдуть з мого дозволу. Скоро вернуться.
Назавтра була неділя, і сім’я велетнів розважалася, змагаючись у силі та спритності. Стоячи на белебні, кидали вони, хто далі, важкий зливок золота у море. А палац їх стояв на березі моря.
Хлопець дивився та тільки реготав.
— Чого ж ти смієшся? Може, гадаєш, кинеш далі?
А він:
— Авжеж.
— Ану, спробуй, — каже велетень.
От хлопець став поряд із велеткою і, перш ніж узяти зливок, почав махати рукою то вправо, то вліво.
— Що це ти робиш?
— Та кораблям гасло подаю, хай розійдуться в різні боки, а то, чого доброго, впаде ця штука на палубу.
— Е ні! Золото — моє! Не хочу, щоб пропало!
Так і не дала велетка хлопцеві показати свою силу, а тому тільки це й треба було.
Наступної неділі не пішов він пасти свиней, сказав, що хоче дочекатися, коли вернуться вкрадені. А в суботу вийшов хитрун у двір, піймав куріпку і сховав у надійному місці. Як почали чоловік і жінка знов змагатися в спритності, він став оддалеки і посміюється.
— Ось що, жінка дорожить цим золотом Але ж ми з тобою можем і камінь кинути.
А хлопець:
— Згода! Ви кидайте з белебня, а я звідси, знизу кину.
Кинув велетень камінь і кинув далеко.
А хлопець узяв приховану куріпку, брудну, всю в куряві, і підкинув у повітря. Опинившись на волі, змахнула птиця крилом — пісок і пилюка запорошили очі велетню.
— З якою силою він кинув камінь, аж дим пішов, — сказав велетень своїй здивованій жінці.
— І я нічого не бачила, — мовила велетка. — В очі мені земля попала.
Відтоді став велетень боятися хлопця, а тому тільки це й треба було.
От якось уночі каже велетень своїй жінці: