Таємна троянда
- Автор: Йейтс Уильям Батлер
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-186-5
- Переводчик: Олена О’ЛІР
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Таємна троянда». Краткое содержание книги:
— О, то ви — три її родичі з Ірландії! Вона чекала на вас цілий день.
Стáрці перезирнулись і рушили вслід за нею сходами, проминули двері, з яких вистромляли голови бліді та незачесані жінки, й опинились у кімнаті, де спала в ліжку красуня, а біля її узголів’я сиділа доглядальниця.
Бабця сказала:
— От вони нарешті й прибули, тепер вона зможе померти з миром.
І вийшла.
— Нас одурили біси, — озвався один зі стáрців, — адже безсмертні не говоритимуть вустами отакої жінки.
— Так, — погодився другий, — нас одурили біси й нам треба мерщій забиратися звідси.
— Так, — підхопив третій, — нас одурили біси, але станьмо ненадовго навколішки, адже ми — біля смертного одра тієї, яка була колись прекрасною.
Вони поставали навколішки, а доглядальниця, яка сиділа біля ліжка, похилила голову, начебто від страху і благоговіння. Стáрці вдивились в обличчя на подушці й подивувались його виразу, що свідчив про невгасиму хіть, та порцеляновій витонченості посудини, в якій горів такий лихий вогонь.
Раптом середній брат закукурікав, мов півень, аж кімната задвигтіла від того кукурікання. Жінка в ліжку не прокинулась від смертного сну, а от доглядальниця, яка сиділа біля узголів’я, перехрестилась і зблідла, а молодший брат вигукнув:
— У нього вселився диявол, і нам треба забиратися звідси, а то нечистий вселиться й у нас.
Не встигли стáрці піднятися з колін, як із вуст того, хто кукурікав, вирвався лункий наспівний голос і промовив:
— Я — не диявол, а Гермес — Пастир Мертвих, і служу на побігеньках у богів, і чули ви мій сигнал, до якого я віддавна вдаюся. Вклоніться ж тій, з вуст якої готові злетіти таємні імена безсмертних та тих святинь, що тримають вони біля серця, аби безсмертні знову могли прийти у світ. Вклоніться і збагніть, що тоді, коли вони готові знищити все, нині суще, і воскресити все, суще вчора, їм допоможе лише той, кого відкинуло суще нині. Вклоніться ж до землі, адже безсмертні обрали собі за жрицю цю жінку, в чиєму серці зібрались усі безумства, а в тілі пробудились усі пристрасті, цю жінку, вигнану з Часу і спочилу на лоні Вічности. Після того як ви вклонитеся їй, суще за давнини втілиться знову, і новий Арґо повезе героїв морем, і новий Ахілл візьме в облогу нову Трою.
Голос зітхнув і стих, і тут же стáрець прокинувся від сну і спитав:
— Чи говорив моїми вустами голос, як і тоді, коли я заснув над своїм Верґілієм, чи я лише спав?
Найстарший з братів відповів:
— Твоїми вустами говорив голос. Де витала твоя душа, поки голос говорив твоїми вустами?
— Не знаю, де витала моя душа, але снилося мені, що я — на горищі, над яслами, і дивлюся вниз, і бачу вола та віслюка, а ще бачу червоного півня, який примостився над яслами, та жінку, яка обіймає дитя, а ще трьох стáрців у всипаній рубінами броні, які клякають, низько-низько схиливши голови, перед жінкою та дитям. Поки я дивився, півень закукурікав, а в повітрі пронісся чоловік із крильцями на п’ятах і закричав, пролітаючи повз мене: «Нетямущі стáрці, колись вам належала уся зоряна мудрість». Не розумію ні свого сну, ні того, що він велить нам робити, але ви, які чули голос мудрости, поки я спав, знаєте, щó нам треба робити.
Тут найстарший зі стáрців сказав, що їм треба дістати з кишень пергаменти, які вони принесли з собою, і розіслати їх на підлозі. Коли старці розіслали пергаменти, то видобули з кишень три пера, що випали колись із крила старого орла, який, за повір’ям, розмовляв про мудрість зі святим Патріком.
— Гадаю, він мав на думці, — промовив молодший брат, розставивши біля сувоїв пергаменту чорнильниці, — що коли люди добрі, то вони подобаються світу і він заволодіває ними, тож вічність проявляється в людях недобрих чи зневажених. Можливо, християнство було добрим і подобалося світу, тож тепер воно відходить, а натомість починають прокидатися безсмертні.
— У тому, що ти кажеш, немає мудрости, — відказав найстарший, — бо якщо безсмертних багато, то не може бути одного-єдиного Безсмертного.
Тоді жінка сіла на ліжку і роззирнулась навколо шаленими очима, а найстарший зі старців мовив:
— Пані, ми прибули, аби записати таємні імена.
І по цих словах на обличчі жінки проступила велика радість. І тут же вона заговорила поволі, але палко, ніби знала, що жити їй лишилось недовго, і говорила вона мовою їхньої батьківщини — ґельською, і назвала їм багато могутніх таємних імен, а також повíдала про кольори й пахощі, зброю, музичні та ремісницькі інструменти, які належать носіям цих імен, але найбільше — про ірландських сúдів та їхню любов до Казана і Точила, Меча і Списа. Потім вона заметалась у знемозі й застогнала, а коли заговорила знову, то це був такий слабкий шепіт, що доглядальниця, яка сиділа біля ліжка, нахилилась до неї, аби краще чути, а поки прислухáлась, дух умирущої покинув тіло.