Таємна троянда

— Чи можна, Агерне, — заговорив я, — дещо тебе запитати, те, що я вже роками хочу тебе запитати, але не питав тому, що ми стали майже чужі? Чому ти відмовився від берретти[137], і то майже в останню мить? Коли ми з тобою жили разом, ти був байдужий до вина, жінок та грошей і не думав ні про що, крім теології та містики.

Під час обіду я добирав момент, аби поставити це запитання, й ось тепер наважився, бо Агерн трохи скинув із себе стриманість та байдужість, які, відколи він востаннє повернувся з Італії, заступили нашу колись близьку дружбу. Він щойно теж спитав мене про щось особисте й майже заповітне, і моя щирість заслуговувала, думав я, на таку саму щирість і з його боку.

Коли я заговорив, він сáме підносив до вуст келих того старого вина, яке так добре вмів вибирати і так мало цінував, а поки я говорив, він повільно і задумливо поставив келих на стіл та не випускав з руки, а густо-червоні відсвіти забарвлювали його довгі витончені пальці. Тодішнє враження від його обличчя і постаті ще й досі живе в мені, і воно невіддільне від іншого химерного враження: ніби людина тримає в голій долоні полум’я. Тієї миті Агерн здався мені вищим представником нашої раси, який, підносячись над формалізмом недоосвічености та раціоналізмом загальноприйнятих тверджень і заперечень чи опускаючись нижче за них, зрікається, якщо тільки мене не засліпили надії на світ і Церкву, практичних бажань та прозрінь на користь бажань таких нестримних, що ніхто, створений з персти земної, не може їх умістити, та прозрінь таких нематеріальних, що й у їхніх раптових далеких спалахах руки й ноги залишаються в непроглядній темряві. Агерн мав вдачу не то ченця, не то солдата фортуни й, напевно, мав потребу перетворювати діяння на мрії, мрії ж — на діяння, а для таких у цьому світі немає порядку, немає остаточности, немає задоволення. Коли ми з ним були студентами у Парижі, то належали до маленького гуртка, який присвятився дискусіям про алхімію та містику. Ортодоксальніший у більшості своїх переконань, ніж Майкл Робартес, він перевершив його в химерній ненависті до всього життя, і ця ненависть знайшла вияв у цікавому парадоксі — не то запозиченому в якогось фанатичного ченця, не то винайденому ним самим, — що красне мистецтво послане у світ, аби знищити нації, а врешті-решт і самé життя, розсіваючи навсібіч необмежені бажання, наче смолоскипи, що їх метають у місто, аби його підпалити. Я переконаний, що в той час ця думка була не більше ніж парадоксом, гордим плюмажем на капелюсі юности, і вже аж коли повернувся в Ірландію, Агерн пережив бродіння віри, яке охопило наш народ водночас із відродженням його творчого життя.