Таємна троянда

Він сів на дерев’яну лаву і замовк, похиливши голову й опустивши руки, і в його млявому тілі було більше меланхолії, ніж у будь-якій з бачених мною картин дійсности чи мистецтва. Я підійшов, і став, спершись на вівтар, і дивився на нього, не знаючи, що й казати, і тут я звернув увагу на його чорний наглухо застебнений сюртук, коротко стрижене волосся та голену маківку — його голова берегла пам’ять про його священницькі амбіції, і збагнув, що то католицизм настиг його під час запаморочення, яке він зве філософією, а ще я звернув увагу на його померклі очі та землисте лице і зрозумів, що філософії цій тільки і вдалось, що втримати його на краю прірви, — і мене сповнив болючий жаль.

— Можливо, — вів далі він, — що ангели, чиї серця — це тіні Божественного Серця, а тіла створені з Божественної Премудрости, можуть перенестись туди, куди завжди прагнуть, силою жаги до божественного екстазу, безсмертного вогню, тобто у пристрасті, у надії, у бажанні, у мріях, але ми, чиї серця щомиті гинуть, а тіла тануть, мов зітхання, мусимо схилятись і коритись!

Я підійшов до нього ближче і сказав:

— Молитва і покаяння зроблять тебе таким самим, як інші.

— Ні, ні, — відповів він, — я не з тих, за кого вмер Христос, і тому мушу переховуватись. У мене проказа, яку не зцілити навіть вічності. Я пізнав цілість, то як мені знову повірити, що частина — це цілість? Я погубив свою душу, бо поглянув на світ очима ангелів.

Зненацька я побачив, чи то мені привиділося, що у приміщенні темніє і напівпрозорі постаті, вбрані у пурпур, здіймають у сріблистих руках напівпрозорі смолоскипи і схиляються над Овеном Агерном, а ще побачив, чи то мені привиділось, як зі смолоскипів стікають мовби краплі гарячої смоли й від полум’я валить густий пурпуровий дим, ніби то куриться ладан, і обволікає нас. Овен Агерн, якому пощастило більше, ніж мені, лише наполовину посвяченому в Орден Алхімічної Троянди, і якого, можливо, захищала його велика побожність, знову поринув у меланхолію та знеохоту і нічого з цього не бачив, але в мене тремтіли коліна, адже вбрані у пурпур постаті ставали щомиті чіткішими й мені вже чулося шипіння смоли на смолоскипах. Схоже, мене вони не бачили, бо погляди їхні були звернені на Овена Агерна, і час до часу мені чулось, як вони зітхають, наче журяться через його журбу, і ось я почув слова, з яких зрозумів лише те, що вони журливі й мелодійні, ніби то безсмертні говорять з безсмертними. Тоді одна з постатей змахнула смолоскипом — і всі смолоскипи сколихнулись, і на мить мені здалося, що це якийсь великий вогненний птах змахнув крилами, і тут долинув, ніби здаля, крик: