Втрачений скарб. Інший світ
- Автор: Гребнев Григорий Никитич
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Н. Тищенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Втрачений скарб. Інший світ». Краткое содержание книги:
…Існує легенда, що чотири століття тому Іван Грозний сховав у невідомому місці бібліотеку своєї бабусі — неоціненну книжкову скарбницю, вивезену з осадженого турками Константинополя. Визначні вчені і відчайдушні авантюристи не раз пробували знайти її, але безуспішно. В наші дні цією справою зайнявся міжнародний антикварний трест. Завдання розшукати зниклий скарб і викрасти його з Радянського Союзу дістали двоє: пройдисвіт Кортец і син білоемігранта князь Бєльський. Про їхні пригоди в нашій країні, про сміливість і винахідливість бригадмільця Вані Волошина та студентки Тасі, про цікаві знахідки в Новгородському музеї-монастирі розповідається в пригодницькій повісті «Втрачений скарб».
З науково-фантастичної повісті «Інший світ» читач дізнається, як напередодні першої світової війни петербурзькі геологи, що працювали на Далекому Сході, знайшли біля підніжжя вулкана, під шаром застиглої лави, дивне маленьке місто, накрите непроникним прозорим ковпаком. Де воно взялося в горах Корякського півострова?
Невтомні дослідники відповіли на це і на інші питання, пов’язані з цікавою знахідкою.
— Що треба?.. — спитав старик таким різким голосом, наче заскреготів ніж по тарілці.
— Ви втекли від нас… — пробурмотів Волошин.
— Що треба?! — повторив старик.
Волошин уже отямився від несподіванки.
— Книги, — коротко сказав він.
— Не віддам! — відрізав старик.
Він часто дихав, і голова його тряслася все дужче.
— Заспокойтеся. Давайте поговоримо… — спокійно і по-діловому запропонував Волошин.
— Ні!
— Обіцяю вам, що ви до самої своєї смерті будете хранителем книг, знайдених вами, а ваш замах вам простять…
— Ідіть геть!.. — прохрипів старик.
Волошин нахмурився:
— Я не піду…
— Нікому не дам! — істерично заверещав старик. — Це моє! Я знайшов! Моє!..
— Ці книги належать народові! — суворо сказав Волошин.
— Я не знаю ніякого народу! Згинь, сатана!..
«Справжній диявол! — на мить замилувався ним Волошин. — Фотоапарат би сюди…»
Сама древня боярська Русь, що раптом ожила і виринула з мороку минулого, стояла перед Волошиним, перед молодою, новою Москвою. Вона не розуміла цю нову Москву, як не зрозуміла колись Москву петровську, і наливалася тупою старечою злістю.
Волошин ступив крок уперед, але старик блискавично змахнув рукою і жбурнув на нього сокиру. Юнак ледве встиг пригнутися: сокира пролетіла над головою. Потім грюкнули двері, загримів важкий засув. Волошин кинувся до дверей, натиснув. Двері стояли, мов кам’яні. Він почав стукати.
— Відчиніть!
Ні слова… Чути, як старик ходить за дверима, шарудить папером…
— Відчиніть! — наказав Волошин.
Ні слова…
«Ламати двері?.. Чим?.. Сокира!..»
Волошин пішов уздовж ходу, відшукуючи сокиру.
«Ось вона!.. А втім, ні!.. Треба покликати Руднєва».
Волошин підпер двері залізним прутом і швидко попрямував назад.
…Тася сиділа біля страшного склепу, що поглинув її друга. Сиділа закам’янівши, може, з годину, а Вані все не було, жодного звуку не долинало з чорної ями.
«Невже з ним щось трапилося?.. А що як цей страшний сторож убив його?.. Підстеріг і вбив!..»
Вона схопилася і прожогом кинулась до церкви Іоанна Предтечі… Заторсала Руднєва і, не стримавшись, закричала:
— Товаришу Руднєв! Швидше! Він убив Ваню! Старик! Під землею! Вані вже нема годину!.. Швидше!..
Руднєв схопився мов ошпарений, разом з ним встав і Стрілецький. Прибіг зляканий Анишев.
— Хто вбив?.. Кого вбили?.. В чому справа?..
Тася кричала і квапила всіх хвилин п’ять, поки нарешті Руднєв не зрозумів, що трапилось. Він узяв з собою двох міліціонерів і спустився в склеп… Знайшов хід до нижнього тунелю і зрозумів, що Волошин зробив відкриття. У нижньому тунелі всі троє пішли туди, куди вказували стрілки на стіні, що їх крейдою намалював Волошин.
Зупинилися перед помостом і вже почали розбирати напис над отвором у стіні, як раптом із цього отвору виринула скуйовджена голова Волошина.
— Живий?! — радісно вигукнув Руднєв.
— Цілком, — відповів Волошин. — А ви прийшли саме вчасно. Я знайшов тайник і старика. Він заперся. Треба ламати двері. Сокира є. Пошліть людей по лом…
Незабаром Руднєв, Волошин і один міліціонер уже стояли перед дубовими дверима.
Волошин висмикнув прут і крикнув:
— Виходьте! Будемо ламати двері!..
У відповідь — мовчання…
Волошин махнув сокирою. Він одразу ж зрозумів, що ці двері розрубати буде нелегко, але рубав, рубав, рубав…
Несподівано вони відчули запах диму, який, очевидно, продирався крізь щілини в дверях, Руднєв і Волошин зрозуміли: старик палив бібліотеку, щоб не віддати її нікому…
— Біжіть! Поквапте там з ломом і візьміть брезент чи щось інше — вогонь накрити! — наказав міліціонерові Руднєв.
Той швидко побіг тунелем. Незабаром примчав його товариш з ломом.
…Волошин встромляв сокиру в дубові двері, а Руднєв силкувався просунути в щілину лом. Підземелля гуло від ударів сокири й лому; з щілин уже валив густий дим, на всі боки летіли тріски. Волошин несамовито орудував сокирою, кремсав міцне дерево, намагався перерубати засув, яким з того боку були заперті двері, і боявся лише одного, що засув цей металевий.
— Якщо засув залізний, усе пропало, — задихаючись, говорив він Руднєву.
— Нічого! Рубай, Ваню! Мені б тільки лом у щілину просунути, — підбадьорював його Руднєв.
Нарешті Волошин добрався до засува і крикнув:
— Дерев’яний! Наша взяла!..
Тепер він рубав з подвоєною силою. Засув розлетівся вщент. Руднєв рвонув двері. Їдкий дим заповнив тунель. Руднєв ступив уперед, прикриваючи очі. Раптом він почув голос Волошина: