Робін Гуд

Так вони тупцювались і тупцювались, вдавлюючи п'яти глибоко в грунт, щоб не ослизнутись, і землю під ними неначе зорала пара роботящих волів. Не менше години їх палиці мелькали в руках, мов ціпи над снопами, і що далі, то дужче обидва звитяжці дивувалися вправності один одного.

А Маленький Джон під захистом куща ледве стримувався, щоб не закричати з щирого захоплення.

Нарешті Робін спромігся почастувати свого супротивника таким ударом по голові, який напевне б звалив бугая. Проте капелюх Артура з потрійного шару сириці добре прислужився господареві: палиця ковзнула по ньому, і Артур відбувся лише хвилинним запамороченням. Щоправда, спершу він поточився назад, але все ж таки устояв на ногах. Робін затримав палицю, занесену для нового удару, та зробив це на своє нещастя, бо чинбар блискавично прийшов до тями й так торохнув його по ребрах, що він тільки блиснув п'ятами й покотився по траві.

Зупинись! Зупинись! — зібравши рештки сил, закричав Робін. — Зупинись, і я дозволю тобі вільно розгулювати в лісі!

Цим я завдячуватиму своєму дубцеві, а не тобі,— спокійно мовив Артур.

Гаразд, гаразд, нехай буде й так. Але прошу, скажи, як тебе звати і хто ти такий. Я люблю знайомитися з хлопцями, які можуть завдавати таких нищівних ударів.

Я чинбар, — відповів Артур Бленд, — і вже багато років працюю в Ноттінгемі. Якщо коли-небудь завітаєш до мене з шкурами, обіцяю вичинити тобі товар дурно, без ніякої плати.

Не говори про це, — скривившись, мовив Робін. — Сьогодні ти добряче вичинив мою власну шкуру. Але в цьому лісі є й інші, і я 6 дуже хотів, щоб ти спробував зробити те ж саме з ними. Слово честі, ти не пошкодуєш, якщо кинеш своє ремесло і підеш зо мною. Це кажу тобі я, Робін Гуд!

О, з великою радістю! — вигукнув Артур, гаряче стискаючи Робінові руку. — Тільки от біда — я зовсім забув, чого прийшов у Шервудський ліс! Мене послала сюди одна особа з шерифового дому, щоб зловити тебе!

З цим же приходив сюди один мідник, а зараз він у нашій ватазі,—усміхнувшись, промовив Робін.

Оце справді новий спосіб поповнювати ватагу! — вигукнув чинбар і голосно зареготав, — А не скажеш мені, Робіне Гуде, де зараз Маленький Джон? Я дуже хотів би його бачити. Адже він мені родич по матері.

Я тут, Артуре! — почувся басистий голос, і Маленький Джон клубком викотився з-під куща на густу шовковисту траву. На очах у нього виступили сльози; од сміху він так знесилився, що тепер навіть не подужав звестися на рівні ноги.