Робін Гуд

Так мовиться у старовинній пісні про його казкове багатство.

«Ось хто мене не підведе!» — вирішила подумки шерифівна й, покликавши Артура до себе в будинок, намовила його спіймати Робіна Гуда.

Доручення сподобалось Артуру. Його тішила думка, що тепер він зможе серед білого дня поганятися за королівськими оленями, а не скрадатиметься за ними при місячному сяйві. Королівському ж лісникові, який наскочить на нього, він скаже сміливо: «Я прийшов сюди у королівських справах!»

— Чудово! — вигукнув він, — Хоч сьогодні я не матиму справ з дубовою корою та гидотним запахом сирих шкур! Помилуюся чистим небом, подихаю свіжим повітрям, погуляю під вітерцем, що шелестить у гущавині лісу!

І чинбар весело подався виконувати своє доручення, хоч його значно більше цікавила не двонога дичина, а мишасті заповідні олені. Саме ця цікавість і примушувала лісників ні на мить не зводити з нього пильного ока, бо в домі Артура завжди було вдосталь м'яса, схожого на оленину більше, ніж дозволяв королівський закон. Що ж до розбійників, то славний чинбар не мав на них ніякого гніву. Навпаки, в душі він навіть заздрив їхньому привільному життю.

Та хоч Артур, йдучи до лісу, і не боявся зустрічі з молодцями Робіна, проте шерифівна все ж таки помилилася, обравши його своїм посланцем. А чому, ви зараз побачите самі.

Поклавши в торбу шмат хліба та пляшку вина, перекинувши через одне плече добрий лук, а через друге сагайдак з стрілами, Артур швидкою ходою віддалявся од міста. В руках у нього була товста й довга палиця, а на голові капелюх, пошитий із сириці, складеної втроє. Цей головний убір був такий міцний та твердий, що від нього відскакували мечі.