Квітка кохання

Бо інакше хто б, пробачте, Біг до неї, як у рай? Бо у тім її сузір’ї Стільки зваби і щедрот, Що відразу й не збагнете, Що брать в руки, а що в рот? Хто хоч раз в житті пірнав В щілинку бажання, Тільки той в житті пізнав, Що таке кохання. 26.10.2001 р. ПИШУ ПРО ФЕЙ Писать про фей – це як про зорі, Яким – ні краю, ні кінця, Бо ти ніколи не вгадаєш, Де з них – чужа, а де – своя? 7.10.2003 р. Я ВДЯЧНИЙ ВАМ Я вдячний вам за вашу щедрість І за душевну доброту, Що ви така, як зрілий персик В своєму власному соку. 26.4.1998 р. ПРО МРІЇ ТА НАДІЇ Іду по землі якутській. Чоботи, як стопудові гирі. І вже не сміюсь на кутні, А плакать немає сили. А поруч зі мною Микола, Дотепник такий, хоч куди! Словами у серце коле, Штовхає злегенька: – Зажди! А як же без нас вечорниці, Хто ж буде дівчат розважать, І губки, неначе суниці, І вдень, і вночі цілувать? А дощ разом з снігом лютує, Засліплює брови і вії, З очей, мов з проталин, пульсує Струмочок живої надії. І знову земля якутська, То дощ, а то знов заметілі. Ніколи б не вибравсь з багнюки, Якби не твої довгі вії. Від втоми в очах аж іскриться, І людям таке не присниться, І де лише брали ми сили? Прийшов би генсек подивиться. Та віра у краще, в Майбутнє – Вона мене вічно водила, Бо щоб я робив тут без тебе, Якби ти мене не любила? 13.4.1984 р. ТУМАН НАД РІЧКОЮ Пливе туман, немов шляхетна дама, Яка побачила у небі НЛО, Що піднімавсь ліниво, як реклама, І в небо вмить чкурнув десь за село. А вслід за ним нові й нові хмаринки, Замріяні й велично-мовчазні, Які розносили по світу ті картинки, Що Шишкін залишив на полотні. 17.10.1988 р. АЗОВСЬКЕ МОРЕ Як в місті почало світати, Де «Ганси» небо стережуть, Пішов я з морем попрощатись І вже збиратися у путь. А море, ніби пес сердитий, Запінилось аж до зубів, Стогнало так несамовито, Немов зірвалось з ланцюгів. І так на берег налітало, Де я стояв, немов граніт, Немов зі мною теж прощалось І сповіщало про це світ. А Місяць, ніби вітром здуло, Понесло десь в небесну синь. Туди, де хлопці довгорукі В дівчат шукали зрілих динь. І де «Чуваш» відпочиває, Упершись носом у пісок, Вже там дівчину обнімає І там цілує їй сосок. А понад морем альбатроси Весь день вони – то там, то тут – Ходять поважно, як матроси, Неначе море стережуть. А море піниться і злиться, Неначе хоче нам сказать, Щоб хоч один з нас хтось лишився, Аби було з ким пошептать. 28.8.1988 р. ДАЙ МЕНІ КОХАННЯ ГРОМУ За такою я красою, ясна річ, Біг би, мила, за тобою день і ніч. Біг би, мила, за тобою по полях, Як за казкою святою сивий птах. Я втомився без кохання і огруб, Дай мені моє бажання, ніжність губ. Хочу збити я оскому на тобі, Бо як я на тебе гляну – жар в душі. 9.6.1978 р. СОРОМЛИВА ВІРНІСТЬ? – Ну хто, скажи, придумав вірність? – Якось в сусіда запитав. Той недвозначно посміхнувся: – Певно, у кого не стояв... І ми прийшли до теї думки, Що той, хто надто був старим, Бо якщо гарно придивитись, То нащо вірність молодим? Як ті завжди спішать пізнати – І того, й того, ту і ту, Тільки соромляться сказати, І я не відаю, чому? Адже це просто геніально, Як в тебе є, що людям дать... Тому ніяк не розумію, Як можна це… гріхом назвать?! ЖИВИ Й РАДІЙ! Не вірю я уже нікому: Ані людям, ані Богам, Які говорять: гріх кохати, Якщо не спиться по ночам. Навіщо тре’ себе дурити? Живи, як хочеться душі, А як не можеш вже любити, То йди попісяй у кущі. Живи як відаєш, як знаєш, Але живи, життю радій! Бо якщо справжня ти людина, То над одною ти не млій. Живи, працюй, не зупиняйся, Бо як зупинишся – кінець, Й тоді тобі не допоможуть – Ні Бог, ні лікар, ні мудрець!