Темна вода
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-2961-01-1
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Темна вода». Краткое содержание книги:
— Значить, у вас із ними постійний зв’язок є?
— Що це означає?
— У вас є постійний зв’язок із звичайними пляжними рятувальниками, котрих ви просто найняли на роботу?
На тому боці дроту запала мовчанка. Втім, дуже коротка. Видно, Заруба думав, як краще відповісти.
— Не бачу в цьому нічого дивного. Я ж можу подзвонити Обухівському в будь-який момент. Формально вони підпорядковані йому...
— Ага, і ви через нього передасте наказ виконувати всі мої інструкції?
— Послухайте, Віталію, це якась дурна розмова. Вони в курсі всіх справ. Я довіряю їм, тому й повіз обох із собою в якості пойнятих на Тихий Затон, де вбили Кулакова. Просто шукати зараз інших людей означає посвячувати в те, що відбувається, сторонніх.
— Ці двоє не сторонні?
— Вже ні, якщо вас саме це хвилює. Що ви задумали?
— Не по телефону. Ми можемо зустрітися?
— Тепер — ні.
— Думаю, завтра частина питань буде закрита. Як Обухівський відреагує на те, що бос запросто гукає до телефону простих рятувальників? Зрозумійте, він і так дивиться на мене з підозрою.
На цих словах поштарка зацікавлено глипнула на Мельника і він відчув, що починає говорити для зайвих вух. До бабці не ходити, якщо поштарка, явно не остання людина в Козубах, уже по обіді не почне тиндіти по те, що на базі хтось когось у чомусь підозрює і взагалі — твориться Бог знає що.
— Я розумію вас. І довіряю. Але хочеться, аби в не наробили дурниць.
— Доведеться довіритися мені. То як з Обухівським?
— Нехай дивиться на кого хоче і як хоче. Між нами, він усе одно допрацьовує останній сезон. Цього маразматика перевели на трудову угоду, яку після закінчення цього сезону з ним розірвуть. Пенсію свою він усе одно заробив. Так що хай його висновки й підозри вас не хвилюють. Ще щось?
— Поки що все ясно.
— Ви вважаєте, завтра будуть якісь більш конкретні новини?
— Зроблю все, що від мене залежить. До побачення.
Коли Мельник повернувся на базу, біля свого бунгало він застав Ольгу. Спека потроху набувала сили, і народ тягнувся на пляж. Та білявку, здається, відпочинок уже мало цікавив.
— Ти де був? — підвелася вона йому назустріч.
— Я мушу доповідати?
— Після того, що сталося з Кулаковим — так.
— Але не тобі, — Мельник відсторонив її, відчинив двері, зайшов усередину і всівся на ліжко. Білявка зайшла за ним, стала на порозі, уважно подивилася на його пом’ятий вигляд і оцінила його.
— Чую щось схоже на перегар.
— Він і є.
— Ти просто поїхав кудись і напився?
— А то...
— Слухай, Віталику, в тебе зараз такий прибацаний вигляд, наче ти шукав скарб.
— До чого тут скарб? — Мельник справді відчував сильну втому і хотів спати, хоча побачене на затоні, як уві сні, так і наяву, в тумані, бентежило і поки нічого не пояснювало.
— У мене є... скажемо так — приятель, досить солідний чоловік, який раптом захопився шуканням скарбів. Від нього я не могла цього чекати.
— Ти давно його знаєш?
— Як тобі сказати... Півтора роки — давно чи недавно?
— Залежить від обставин. Ти збираєшся поділитися зі мною сердечними справами?
— Сама не знаю. Просто в тебе зараз такий по-дитячому пришелепуватий і стурбований вигляд, як у нього. Хоча він старший за тебе. Видно, в дитинстві чоловіки, подібні до вас, у щось не награлися.
— Наприклад?
— Наприклад, не знайшли свого скарбу. Кожна людина повинна знайти свій скарб рано чи пізно. І це не обов’язково злитки золота чи скриня з піастрами.
— Нічого собі! Чого це тебе на філософію потягнуло?
— Просто я не спала вночі. Тебе не було, а я вже почала звикати.
— До мене?
— Чому це тебе дивує?
— А як же приятель, з яким ти зустрічаєшся півтора року?
— Тобі не здається, що ти мене допитуєш?
— А тобі не здається, що ти сама завела цю розмову?
— Вибач, — витримавши паузу, промовила Ольга. — Я справді даремно про все це почала... Якщо я заважаю, можу піти...
Вона розвернулася, але Мельник рвучко підвівся, зловив її за лікоть, розвернув до себе.
— Чекай. Це ти пробач, ми тут усі нервуємо. Сама знаєш, є причини... Ну... не дмися... Іди до мене...
— Ти справді цього хочеш?
— Справді.
— Тоді треба зачинити двері.