Ставка більша за життя. Частина 2

Ріолетто прийшов вчасно. Він стояв на порозі з величезним букетом квітів; очевидно, сподівався, що вже застане в квартирі гостей, про яких йому говорила Данка, але вона була одна, а на столі Ріолетто побачив дві чарки і дві чашки для кави.

— Ми будемо самі, — сказала вона. — Ви засмутились?

— Ні, звичайно ж, ні, — італієць через силу приховував здивування. — Ви навіть не підозрюєте, яка це для мене радість.

— Спочатку на вас чекає робота, — усміхнулася Данка. Вона відкрила шухляду і кинула на стіл колоду карт. — Я хотіла б щось почути про себе.

Вона уважно спостерігала, як Ріолетто тасував карти. Він нічого не підозрював, обличчя його було зосередженим. Фокусник наказав їй витягти карту — нею виявився виновий король. Ріолетто, здавалося, був здивований, а Данка, побачивши винового короля, відразу подумала про Райла. Сьогодні ввечері, коли вона йшла з роботи, Райл уже не сказав нічого, він навіть не запитав, куди йде. Данка відчула немовби жаль до нього, але її одразу ж узяв сором. Вона не мала права його жаліти.

— Виновий король, — промовив Ріолетто. Він відкрив ще кілька карт і біля короля поклав жирову даму. — Ви симпатична дівчина, ведете важку гру, я, здається, не помиляюсь, правда? — Потім глянув у вікно. — Погано затулені штори, — сказав він. — З вулиці видно світло. Ви не боїтеся?

Саме цього вона й чекала, гадала, що він помітить це раніше. Вона підбігла до вікна. На вулиці вже панувала темрява, але крізь щілину в шторі Данка побачила трьох хлопців, що стояли на протилежному боці. Вже прийшли!

— От тепер добре, — мовив Ріолетто і далі розкладав карти. — Власне кажучи, цим захоплюються більше старі баби. А для мене годі долоні, очей, часом якогось предмета.

— Якого предмета?

— Чогось такого, що ви насправді дуже любите, що для вас дуже дороге.

Цієї миті пролунав різкий дзвоник.

— І все-таки, — сказав Ріолетто, — ми не будемо самі.

Данка відчинила двері. В кімнату вдерлося троє чоловіків. Перш ніж Ріолетто встиг відскочити до стіни і вихопити зброю, вони звалили його на підлогу. Один з них був у картатій жокейці, другий — з чорною пов’язкою на оці, третій — зі шрамом на щоці. Вони чимось скидалися на акторів, котрим звеліли загримуватись так, щоб їх легко можна було розпізнати. Чоловік у картатій жокейці вхопив Данку, кинув її на тапчан, а потім вправними рухами зв’язав і заткнув кляпом рота.

— Ти німецька шльондра, — мовив він. Двоє інших скрутили Ріолетто.

— Підеш з нами, — сказав чоловік зі шрамом і сховав до кишені маленького вальтера, якого Ріолетто завжди носив із собою.

— Стривайте, панове, — пояснив Ріолетто, — я італієць і окультист, я не втручаюсь у ваші справи.

— А зброю носиш, шпик гестапівський! — крикнув чоловік з пов’язкою на оці.

Вони виштовхали його з кімнати. Провели через подвір’я, а потім звивистими безлюдними вуличками околиці повели до шосе. Ріолетто знав, що досить перейти шосе, щоб опинитися в лісі. Чоловік у жокейці, який, напевно, був старший, щохвилини поглядав на годинник.