Ставка більша за життя. Частина 2
- Автор: Збых Анджей
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Микола Дуркевич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Ставка більша за життя. Частина 2». Краткое содержание книги:
Одне завдання відповідальніше за друге, але Мочульський, що діє під прибраним ім’ям Ганса Клосса, знаходить у собі силу волі не схибити у ворожому оточенні, вийти переможцем у поєдинках із абвером та гестапо.
Книжка складається з шести новел, в основу яких лягли воєнні події 1943–1944 років. Вони є продовженням однойменного роману польського автора, що виходив у видавництві 1970 року.
Едвард з величезною тривогою дивився на двері. Невже це хтось із його людей? Не може бути, адже всіх, напевно, попередили, бо ніхто сюди не з’явився. То хто ж це? Гестапівець ударив його кольбою в спину і наказав відчинити. Едвард поволі повертав ключ у замку, потім, весь час відчуваючи спиною доторк металу, прочинив двері. На порозі стояв листоноша.
— Тут мешкає пан Едвард Каня? — запитав він.
У цю мить гестапівці з грюкотом зачинили двері. Листоноша побачив двох озброєних чоловіків.
— Панове, що сталося? — вигукнув він. — Я приніс посилку для пана Кані.
— Давай її сюди, — сказав один з гестапівців.
Листоноша подав йому велику картонну коробку з старанно написаною адресою.
— То я вже піду, — промовив він. — Прошу тільки розписатися мені в одержанні.
— Лишишся тут, — твердо сказав гестапівець.
— Панове, у мене листи.
— Почекають, — відповів німець. Він узяв посилку, поклав її на столі, заходився зривати мотузку, потім папір.
— Лягай! — шепіт листоноші прозвучав, як крик.
Цієї миті страшний вибух струсонув кімнату. Навкруги стало темно. Почувся тріск меблів і брязкіт скла. Казик, Едвард і листоноша, чорні й скривавлені, вибігли па майданчик сходів. З квартири валив дим.
У кабінеті обер-лейтенанта Клосса, в резиденції абверу, задзвонив телефон. Клосс підняв трубку.
— У вас на руці довга лінія життя, — почув він голос Ріолетто. — Поздоровляю! Сподіваюсь невдовзі з вами побачитись. Ви зможете зустрітися з своїми друзями…
Клосс усміхнувся й поклав трубку. Він підійшов до вікна. Виграно новий раунд. А скільки їх ще чекає попереду?
ПАРОЛЬ
лосс розплющив очі і майже відразу замружився — його засліпило яскраве світло. “Що це за бункер? — майнула думка. — Як я тут опинився?” Він уявив собі вологі шерехаті бетонні стіни бункера. Скортіло торкнутися їх рукою. Та відразу ж у лівій руці відчув гострий біль, гаряча хвиля вдарила в голову. Клосс знову знепритомнів.
Коли він за кілька годин чи, можливо, хвилин отямився і поволі, напружуючись, розплющив очі, вже не треба було мружитись.
“Певно, зайшло сонце”, — подумав Клосс. Крізь вузьку щілину він бачив невиразні контури предметів, та ніяк не міг збагнути, що саме бачить. “Якийсь дивний краєвид”, — майнуло в голові. Він пригадав, що знаходиться в бункері, але так і не зрозумів, як сюди попав.
— Обер-лейтенанте Клосс, — долинуло до нього. Він не помилявся, це був жіночий голос. Але звідкіля жінка в бункері? Ні, це, звичайно, не жінка, це його ординарець Курт.
— Курт, — покликав він, та голосу свого не почув.
— Обер-лейтенанте Клосс, — знову почувся той самий жіночий голос. Вона, певно, стояла позад нього, треба тільки обернутися, щоб її побачити. Але чому так важко повернутися?
І раптом Клосс побачив обличчя жінки просто перед собою. Це було геть незрозуміло. Він бачив її крізь вузьку Щілину перед самісінькими очима — отже, вона мусить бути по той бік бункера, а чути її так, ніби вона зовсім поруч. Щось з’явилося між його очима і невиразною постаттю жінки. І він одразу ж відчув приємний холодний доторк. Клосс знав — це жіноча рука. Він побачив себе. Коли це було — років п’ятнадцять тому, а може, й більше? Він хворів тоді на скарлатину, лежав у кімнаті з позавішуваними вікнами і чекав на щось. Нарешті прийшла мати, поклала йому на чоло свою холодну руку, і він тоді знав, що саме на це й чекав.
— Мамо, — хотів сказати, незважаючи на розпухлі губи, — я дуже хворий, мамо. — Але знав, що це надто важко…
Перед очима знову з’явилася жінка. І раптом йому захотілося сміятися. Клосс зрозумів, чого йому здається, що він у бункері і дивиться на світ крізь вузьку щілину. У нього просто забинтована голова, і тільки очі лишалися відкриті. А жінка, що схилилася над ним, не його мати. Це молода, вродлива дівчина. З-під білого чепця з червоною каймою виглядають чорні пасма волосся.
— Як ви себе почуваєте, обер-лейтенанте Клосс? Ви можете відповідати? — почув її голос.
Він зрозумів, що вона казала, хоч водночас усвідомив собі — слова ті були сказані іншою, якоюсь чужою мовою. Іншою мовою говорила до нього мати, іншою мовою щойно мислив він сам. Але ж він чудово зрозумів, що ця жінка говорила до нього? До нього? Дивно, адже вона зверталася до якогось обер-лейтенанта Клосса. А він же не обер-лейтенант Клосс, він Сташек Мочульський, йому дев’ять років, і він тяжко хворий на скарлатину…
Клосс почув чи скоріше відчув, що жінка йде. Побачив перед собою вузьку смужку підвіконня, а під ним кілька секцій радіатора. Почав їх лічити — одна, дві, три…