Вибрані твори в двох томах. Том I

Спершу важко заревли ворожі гармати. Снаряди лягали густо, але відчутної шкоди не завдавали. Оборонці вкопалися, врилися в землю надійно. Після артилерійського обстрілу фашисти пішли в атаку, маскуючись за камінням та за кущами. Це було безглуздя, це була явна авантюра, але вони пішли. Може, фашистське командування цієї ділянки боялося доповідати вищому начальству про втрату вигідної висоти і вирішило зробити спробу повернути її назад.

Ось вороги вже зовсім близько. Уже видно їхні розгарячілі обличчя, очі. Здавалося, що чути навіть їхнє важке дихання…

І тут висота ожила.

Разом ударили кулемети й автомати. Полетіли гранати — їх було дуже зручно кидати згори вниз. Валерик теж застрочив з свого автомата. Він цілився в купу фашистів, які обходили висоту зліва. Важко сказати, чи то саме Валерикові кулі досягли цілі, чи ще чиїсь, але кілька фашистів упало. Одні так і лишились лежати, а інші почали відповзати та скочуватись униз, наче ті кулі соломи, що їх жене вітер. А ще інші кинулись тікати, петляючи туди й сюди.

Висота ревла голосами:

— Бий їх, гадів!

— Їж землю, давись нею, собако!

А хтось навіть зареготався переможно і крикнув:

— Передай привіт Гітлерові!..

Кричав і Валерик. Що саме, потім пригадати не міг. Але були в тому крикові і ненависть, і радість, що розпирала груди.

Атака фашистів захлинулася. Вони відійшли, тягнучи за собою поранених і забитих.

Так день Першого травня було відзначено чималою перемогою.

Опісля стало відомо, що й Сивохін взяв висоту.

Виявилось, що в нічні атаки оборонці міста ходили й на інших ділянках. Ворога потіснили в багатьох місцях і закріпилися.

Однак фашисти з цим не змирились. У небі заревли їхні бомбардувальники, які несли свій вантаж на Севастополь. Два з них спалахнули, запалені зенітниками, і впали, вибухнувши, на пустинній місцевості між Сапун-горою і Севастополем. Але чимало прорвалось до міста.

Це було якесь божевільне, ошаленіле бомбардування. Бомби сипалися сотнями. Над містом повис, мов хмара, важкий чорний дим. З нього виривались язики полум'я. Заграва пожеж розлилася на півнеба… А ворожі літаки летіли й летіли. Гітлерівці мстили за втрачені вночі позиції.

Опівдні літаків не стало. Зате вдарили крупнокаліберні гармати. Важкі снаряди, свердлячи гаряче повітря, перелітали через голови оборонців і вибухали в палаючому Севастополі. Артилерійський обстріл припинився тільки під вечір.

І тоді стало якось надзвичайно тихо. Так тихо, що боляче було вухам. І не вірилось, «що на світі існує тиша…

На висоту прийшли інші бійці, залягли в траншеях і окопах. А ті, що брали висоту, нарешті, дістали відпочинок. Повертався до землянки й Валерик. Він ішов, нерівно ступаючи, знесилений боєм, вибухами бомб і снарядів і тривалим безсонням.

Раптом хтось узяв його за плече:

— І ти тут, Вовчику?

Це був артилерист Іван Петруненко. Валерик ледве впізнав його. Обличчя закіптявлене, очі червоні, запалені, губи потріскані, щоки заросли густою щетиною. Валерик не знав того, що й сам він має не кращий вигляд.