Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
Тоді пішов у наступ і третій ешелон свіжих сил. А вже разом з ним побіг і Хомченко, кинувши Валерикові:
— Зв'язковий, за мною!
Аж тепер Валерик зблизька побачив поле бою. То тут, то там ворушилися живі клубки, які то розросталися, наче велетенські мурашники, то розпорошувалися на дрібніші групи, то витягувалися в довгий нерівний ланцюг, то рвалися на окремі ланки… Поміж живими, що стялися в несамовитому смертельному поєдинку, на землі лежали в страшних, неприродних позах забиті, корчились і кудись повзли поранені, одні — мовчки, а інші — стогнучи та просячи допомоги…
Гармати, які досі своїми дулами були спрямовані на лінію оборони севастопольців, уже були повернуті атакуючими бійцями в протилежний бік і гриміли, розстрілюючи прямою наводкою німців, які, покидавши зброю, тікали з висоти.
— Зв'язковий! — вигукнув Хомченко захриплим, але гучним і вдоволеним голосом.
— Єсть, зв'язковий! — аж підкинуло Валерика.
— Давай на КП. Передай: висота в наших руках! Захопили гармати, багато іншої зброї і до біса полонених! Так і скажи! Потім полічимо, скільки їх…
— Єсть! Все ясно! — відповів Валерик і кинувся бігти.
Тепер він навіть у темряві легко знаходив дорогу до командного пункту. Біг, сповнений ще ніколи раніше не переживаною радістю. Хай він сам ще й не вбив жодного фашиста, але вже був у справжньому бою і біжить з бойовим донесенням. Та ще ж яке донесення! Про перемогу! От що здорово!
На КП було кілька командирів і серед них Жиділов. Навіть не передихнувши після швидкого бігу, Валерик випалив:
— Товаришу полковник, висота в наших руках! Німці тікають!
— Гаразд, — сказав Жиділов таким тоном, наче йому вже все було відомо. Та зараз же знову повернув голову до Валерика. — Жертви великі?
— Схоже, що невеликі, — відповів Валерик. — До біса полонених!
— До біса? — посміхнувся Жиділов. — Точність вражаюча. Впізнаю Хомченка.
— Я думаю, що до нього треба піти, Євгене Івановичу, — озвався Єхлаков. — Там зараз скрутно.
— Прошу, йди. І обов'язково йди. Ще до ранку німці можуть контратакувати. Треба закріпитись якнайкраще, окопатись… Мене турбує висота Симохіна. Там може бути гірше. Я, мабуть, сам туди підскочу…
— Пішли, — сказав Єхлаков Валерикові.
На висоті, яку захопив Хомченко, бій затихав. Десь по той бік вершини ще чулася стрілянина, вибухали гранати, але то, мабуть, севастопольці знищували рештки фашистів.
Назустріч уже несли на носилках тяжкопоранених, легкопоранені тяглися в санпункт самі або з допомогою товаришів.
Раптом з темряви виступила валка людей, оточена кількома автоматниками. То брели полонені німці. Валерик з цікавістю втупився в них очима. Всі вони були простоволосі, обірвані, розхристані і без зброї. Мовчки дивилися навколо себе і тиснулися одне до одного, як вівці.
Старший в охороні Аркадій Журавльов впізнав у сутінках Єхлакова, зупинив колону, підійшов, відрапортував:
— Товаришу комісар, ведемо сто чотирьох полонених!.. — Потім уже тихіше, якось глухо додав: —Хоменка поранено… Але він на ногах.
— Куди його?
— В руку. Вище ліктя.
— Був же цілий! — вигукнув Валерик таким тоном, ніби почував особисту вину за поранення командира роти.
— Війна… — одне лише слово сказав Єхлаков.
Тим часом увагу Валерика привернула цибата висока постать у першому ряду полонених. І в ту ж мить хлопець аж кинувся, ніби від несподіваного поштовху, й закричав:
— Він!.. Ось він, товаришу комісар!..
— Хто? — не зрозумів Єхлаков.
— Той, що мого тата застрелив!.. Офіцер! Я впізнав його!..
Єхлаков і Журавльов теж підійшли до цибатого. Він горбився, ніби хотів стати нижчим, не таким помітним серед інших, але все одно виділявся своїм високим зростом. Офіцерських погонів на його плечах не було, на грудях — ніяких значків і відзнак, мабуть, він позривав їх і повикидав, потрапивши в полон. Не було й високого картуза на голові. Розкуйовджені пасма чуба падали на лоб і на очі.
— Ви знаєте цього хлопця? — спитав Єхлаков офіцера, показуючи на Валерика.
Той подивився пильно, але ні в обличчі, ні в очах його не відбилося ніякого спогаду.
— Я не знайт хлопшик… — покрутив головою. — Хлопшик єсть зольдат…
— А в Чоргуні!.. — не міг стримати обурення й люті Валерик. — З пістолета… в хаті!..
— Я не знайт хлопшик… — знову повторив фашист.
— Не знааа-айт?.. — ревнув Журавльов, хапаючись за автомат. — Ось я тобі зараз покажу «не знайт»!..
— Постривай, Журавльов, — зупинив його Єхлаков. — Цього окремо. У нас з ним буде люб'язна розмова… Він уже не втече, Валерику, можеш не турбуватись…