Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
— Пішов звідси, виродку!
Тоді я нарешті побіг, навздогін за мною Катіца, яка не відставала, незважаючи навіть на мої погрози. Коли я обертався і кидав у неї каменем, вона просто зупинялася. Коли я рушав знову, вона трималася кілька метрів позаду. Вона зупинилася перед подвір'ям, а я пішов простісінько в дім, взяв довгу мотузку і дідового носовичка, потім знайшов у повітці дві тоненькі дерев'яні тички. Засунувши все це під пахву, схопив нашого старого, гордого півня і крізь маленькі, вузенькі дверцята у задній стіні стайні вийшов у поле.
Так ніби здогадавшись, що я замислив, Катіца вже чекала на мене там.
— Не роби цього. Він і так вже старий. Скоро сам помре, — мовила вона.
— Саме тому я й порішу його зараз.
Я рішуче пустився через поле, не зважаючи на її зойки, бо на твердій ріллі вона подерла собі босі підошви. Знайшовши придатне місце, я увігнав одну тичку в землю і прив'язав до неї півня. Зав'язав собі носовичком очі, заніс над головою другу тичку і став чекати. Якщо півень виявиться метикуватий, від кількох перших ударів зможе ухилитися.
Перший удар не влучив у нього, другий теж. Я зірвав хустину з очей, вхопив шнурок і ще раз обмотав його навколо тички, так що півневі залишилося для маневру не більше півметра. Тоді знову пов'язав хустинку, заніс тичку і вдарив. Приголомшений півень повалився на землю. Я зняв хустину і лупив, поки він нього не лишилася кривава купка. Катіца підняла його і сказала:
— З цього моя мама зможе зварити юшку. Можна забрати додому?
Мама сиділа на ґанку. Задерши спідницю, вона затисла ногами гуску і напихала їй в дзьоб зерно. Птаха не пручалася. Вона розучилася харчуватися самостійно і щодня чекала подачі з маминих рук. Варто було мамі вийти на подвір'я, як гуска відразу її переслідувала.
— Десь наш півень зник, — сказала вона ніби мимохідь.
Я сів біля неї і відчув, як з мене виходить напруга.
Поступово батько зрікався думки бачити в мені свого наступника. Перше випробування я провалив ще у чотирирічному віці. Він посадив мене в сідло на одну з наших наймлявіших кобил, яка все життя ходила колом, урухомлюючи жорна старого млина. Вона знала тільки цей світ, окреслений колом, по якому ходила, аж поки з неї не лишилися сама шкіра та кості. Коли її не підганяли, вона просто зупинялася, достоту як стара людина, котра забула, що збиралася зробити.
Від рівномірного похитування я закуняв, мов на кораблі у відкритому морі. Кобила спинилася і мирно ремиґала овес зі свого мішка. Так мене й застав батько. Тоді він уперше заніс на мене руку і вдарив по голові.
Потім, коли мені було вже дев'ять, він узяв мене на польові роботи. Хоча вони з дідом уже й могли дозволити собі не виконувати найважчу роботу, то все ж і далі старалися самі пильнувати своєї землі. Разом із наймитами вони вставали о п'ятій і виходили в поле, де залишалися іноді аж до вечора. Ополудні мама привозила всім їсти.
Був сінокіс, жінки й діти помагали, як могли, і село від світанку до смерку стояло майже спорожніле. Одного ранку, попри протести мами й діда, які вважали, що я ще надто малий, батько збудив мене вдосвіта і змусив приєднатися до колони, яка вирушала в поле. Там він поставив мене на віз, тицьнув у руки вила, більші за мене, і звелів розкидати сіно на возі. Та вже невдовзі був змушений визнати, що мені це не до снаги. Під загальний регіт він відіслав мене додому.
Пізніше, коли мені було вже одинадцять, він заповзявся зміцнювати мої м'язи і ганяв мене, навантаженого тягарем, по подвір'ю, аж поки в мене не підламувалися коліна і я не валився від вагою невеличкого, але наповненого вщерть барильця або свіжо свіжозабитої свині. Він стояв у вікні і підганяв мене:
— Ти можеш краще, вставай!
Дідо, сидячи в куточку подвір'я, дорікав:
— Дай хлопцеві спокій. Він не для цього створений.
— Якби я тільки знав, для чого він створений, — сичав батько. — Так і до власної молодості не доживе.
— Досі якось до всього доживав. Живе — і тішся. А своїми вправами ти його в могилу заженеш.
Визнавши й цього разу, що зусилля його марні і він тільки наражає мене на небезпеку, батько змінив стратегію.
— Що ж, якщо ти й справді не надаєшся до фізичної праці, то її зроблять за тебе інші. Головне, щоб ти знався на справі.
Відтоді батько став брати мене з собою до Тімішоари, в порт і на розмови з діловими партнерами, з якими зустрічався в корчмах на Йозефспляці. Він був переконаний, що хитрощів і підприємливості вчитися ніколи не зарано. Я сидів біля нього зі склянкою лимонаду, в темному, прокуреному приміщенні, де відбувалися тривалі перемовини. Спершу він вихваляв свій товар, потім покупці нарікали на високі ціни, а тоді все починалося спочатку. Врешті оборудку скріплювали, вдаривши по руках. Виходячи, батько шепотів мені: