Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
— Ти щось забув, — сказав він спокійно й невимушено, так ніби взагалі нічого не сталося.
— На добраніч, батьку.
— Добраніч.
Наступного дня вчитель Кірш саме завів одну зі своїх промов, коли через вікно класу я побачив на вулиці батька. Він розчахнув маленьку штахетну хвіртку і рішучим кроком увійшов на шкільне подвір'я. Вхідні двері відкрилися, але не закрилися, його кроки залунали в коридорі, на мить завмерли перед класом, а тоді відчинилися двері, і він увійшов. Навіть не глянувши на мене — а я вже був подумав, що він прийшов по мене — він рушив просто на вчителя, аж той відсахнувся. Із-за завіси показалися зацікавлені личка румунських учнів — серед них і Катіци — та їхньої вчительки.
— Пане вчителю, у вас немає дітей, правда?
Учитель обвів нас широким жестом.
— Ось мої діти, — промовив він урочисто.
— Неправда, пане вчителю. Це діти селян, порядних людей. Більшості й на думку не спало б зодягти їх в однострої.
— Це ми ще побачимо.
Батько приступив до нього впритул.
— Здається, ми не порозумілися, пане вчителю. Бачите он того йолопа.
Він показав на мене.
— Так-от: він належить мені. Можливо, з нього й не вийде рільник, надто він кволий для такого. По правді, то він для всього закволий. А якби пішов у солдати, вкляк би одразу. Але він єдиний, хто в мене є. Доки не з'явиться чогось ліпшого. І якщо Ви станете між нами, я вже подбаю, щоб і друга Ваша кар'єра швидко скінчилася. Начальнику відділу освіти в Тімішоарі я двічі на рік доправляю додому свиню.
Вчитель пролопотів:
— Але ж, пане Обертин!
Батько, здавалось, втратив до нього цікавість і збирався вже піти, коли раптом на порозі знову спинився і повернувся до нас.
— Я довідувався, пане вчителю. Кажуть, Ви з дня на день обірвали кар'єру боксера. Чого б то?
— Через астму.
— Це якось пов'язано з поганим диханням, чи не так? Однак я чув щось інше. Кажуть, Ви наклали повні штани. Раптом стали боятися виходити на ринг. Чшш, нікому анічичирк! Ви проповідуєте цим дітям солдатське життя, а самі боїтеся дістати пару стусанів. Що ви на це скажете, діти? Можна таке погодити — боягуз і заразом солдат?
Ми не наважувалися навіть дихнути. І щойно коли він перепитав, всі хором відповіли:
— Нііі! — поглядами стежачи за вчителем. Той вчепився в край столу, підборіддя в нього тремтіло.
— А тобі, — уп'явся в мене поглядом батько, — я руки-ноги переламаю, ще раз мені такої заспіваєш.
Оскільки вчитель не зважав на нас, ми, діти, нерішуче затягнули пісню, яку завжди співали на кінець занять:
Потім діти даремно чекали від учителя хоч якогось знаку, а оскільки знак так і не надійшов, всі крадькома вислизнули з класу.
Ув'язнений між страхом перед батьком і захватом від того, що він самими лише словами вивів з рівноваги найсильнішого з-поміж знайомих мені людей, я залишився сидіти на місці. Частина мене линула до нього, і навіть сьогодні, через стільки років, я нічого не можу вдіяти із цим почуттям.
Мені здавалося, для батька немає майже нічого неможливого, і я вірив, що він навіть здатен відвернути війну від нашого маленького, відокремленого світу. І водночас, ховаючись від нього, я не раз ночував на цвинтарі і перевіряв, чи не пахну таки своїм народженням.
Тут я зауважив, що вчитель і Катіца досі у приміщенні. Вчитель дивився через вікно, він ніби враз постарівся і зсохся. Дівчина трималася здаля, здавалося, вона хоче зі мною поговорити, але не наважується. Вона не зрозуміла ані слова з того, що було щойно сказано, — і все ж по-своєму це відчувала. В мені наростало нездоланне бажання кого-небудь вбити, але бракувало останньої краплини, поштовху, щоб усе зрушилося.
Вчитель глибоко вдихав і видихав, при кожному вдиху його грудна клітка розширювалася, і сорочка напиналася так, що мало не відлітали ґудзики. Він обернувся і загубленим поглядом роззирнувся по кімнаті, та коли побачив мене, лице його спотворилося і перетворилося на суцільну гримасу ненависті.