Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
Мама відкрила шафку і дозволила мені вибрати музику. Батько підійшов до неї ззаду і схопив за стегна. Він дуже рідко коли робив таке, тому і мама, і я злякалися. Врешті він згорнув її в обійми, а вона робила малопереконливі спроби вивільнитися. В неї не залишалося іншого вибору, як скоритися йому, і вони якийсь час кружляли світлицею, платівка раз по раз заїдала, і я був змушений поправляти голку.
Батько сміявся, на ньому були лише штани і чоботи, він обріс легким жирком, але все ще був вельми показним чоловіком. Коли він крутив мамою, її спідниця вихором здіймалася вгору.
— А в Америці Ви теж так танцювали? — спитав він. — Скажіть же нарешті, чим Ви там займалися. В того містера Маккейна.
— Тільки коли Ви нам скажете, хто Ви насправді, — відказала вона.
Вона спробувала випручатися, вперлася руками йому в груди, але його обійми були сильніші. А тоді він несподівано її відпустив, і вона мало не втратила рівновагу.
— А містер Маккейн теж мусив звертатись до Вас на «Ви»?
Вона простягла руки до мене, запрошуючи потанцювати, але батько знову схопив її. Танець перетворювався на німу боротьбу. Пісня давно вже тупцювала на місці, а я не знав, що робити.
Я бачив, що мама, важко дихаючи, намагається вивільнитися, а його руки тримають її, мов лещата. Кілька разів я вже збирався втекти, та щоб якось їй допомогти, підійшов до них і крикнув:
— У мене є питання!
Трохи потривало, перш ніж він звернув на мене увагу, відпустив маму і обернувся до мене.
— Я слухаю.
Я не встиг придумати, що запитати, а тому нерішуче переминався з ноги на ногу і міркував, що краще — одразу втекти чи признатися, що я даремно його потурбував.
І тут у мене з'явилася рятівна думка:
— Я хотів запитати, що це таке — наша справа? Вчитель весь час про неї говорить.
Батько підтягнув штани, погляд його спохмурнів.
— А що він ще каже?
Він підійшов ближче.
— Що незабаром все буде німецьке, і всі ми будемо ходити в одностроях. А потім усі підемо на війну.
Тепер він був майже на відстані витягнутої руки, і мені ставало все тривожніше.
— А ти хочеш стати солдатом?
— Не тільки я, усі в класі хочуть.
Удар спіткав мене зненацька, так що я впав на підлогу. Він стягнув один чобіт і втулив його мені в лице.
— Хочеш взутися в солдатські кирзаки? Тоді знай, як то під ними лежати. Бо так буде з тобою, ти не виживеш і дня.
Мама зникла в іншій кімнаті і кинулась перед розп'яття.
— Мамо! — покликав я.
— Можеш кликати, скільки влізе. Вона не допоможе.
— Боляче!
— От і добре. Збираєшся стати солдатом, а не можеш і найлегшого болю витерпіти?
— Ти мені не батько, ти — ніхто! — закричав я.
А тоді спробував утекти під стіл, де краще було ухилятися від його ударів. Звідти до дверей було всього кілька кроків, і якби я виявився достатньо прудким, то мав би навіть час схопити черевики, щоб взути їх надворі і чкурнути на цвинтар.
Але він відкинув чобіт, в останню мить перейняв мене і взявся гамселити рукою. Я намагався прикрити голову, але він неодмінно знаходив незахищену прогалину. Він змусив мене встати і зняв пасок. Удари падали так розмірено, ніби їхній ритм визначав якийсь прихований механізм. На звук то було не інакше, як коли румунки на річці ляскають мокрою білизною об камінь.
Я давно вже перестав захищатися. Мої руки безживно повисли, я дивився крізь нього, і це роз'юшувало його ще більше. В кутку між комодом і столом, що слугував батькові до майстерки, я побачив крихітну людинку, щойно народжену, яка, немовби несена незримими руками, линула в повітрі й безгучно сміялася. Бий собі, бий, бо мене все одно тут нема, думав я. Це, мабуть, хтось інший, хто випадково має таке саме ім'я.
Я чув, як він сказав, що не на те мене годує, щоб я здох десь на фронті, а для того, щоб колись перебрав його землі. Втомившись, він відкинув пасок і сів.
— Все ще хочеш стати солдатом? — спитав він.
— Ні, — випалив я без зволікань.
— А ким же тоді?
— Хочу бути, як ти.
— Це вже звучить краще, хоча мені й не дуже віриться, що тобі вдасться. Надто вже ти смердиш своїм народженням. А тепер можеш йти.
Діставши дозвіл, я повернувся і хотів якомога швидше забратися. Я вже стояв на рятівному порозі, але він покликав мене назад.