Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
— Так мусило статися. Що ж, тоді проблема розв'яжеться сама собою, бо мені й так довелося б заборонити тобі спілкуватися з ними. Це приносить нам саму ганьбу, — сказав батько.
— А ти не можеш їм якось допомогти? Ти ж знаєш стількох людей.
— Для циганки я й пальцем не поворухну, навіть не благай.
— Я зроблю все, що скажеш. Я навіть стану підприємцем, якщо захочеш! — вигукнув я.
Він різко загальмував і повернувся до мене.
— А тепер послухай сюди, хлопче. Для цього вже запізно. Ти не створений бути підприємцем. Я постановив віддати тебе до німецької школи в Тімішоарі. Тому їздив оце до міста. Я невисокої думки про патякання вчених, але, може, це якраз для тебе.
Мати стурбовано ходила по ґанку, побачивши мене, вона сплеснула руками і вигукнула: «Ісусмаріяйосип!» Вона завжди так казала, коли боялася або ж обурювалася, то був вигук на всі випадки життя. Вона завела мене в дім, роздягнула і розтерла рушником. А тоді поклала мені під ковдру дві гарячі цеглини і принесла до ліжка їсти.
— Тобі ж не вільно виходити в таку погоду, бо напитаєш собі смерть. А тепер повторюй за мною молитву, — наказала вона, але я заперечливо замахав руками.
Вона взяла мене за зап'ястя і звела разом долоні.
— Я маленький, серцем чистий, — повела вона.
— Але я вже не маленький, — пручався я.
— Перед Господом усі ми діти. А тепер за мною: Я маленький, серцем чистий, хай живе в ньому Предвічний. Отче, завше, вдень, вночі, стань мені до помочі.
Я повторив за нею, а тоді вона вдоволено накрила мене аж під шию, поцілувала в чоло і прошепотіла:
— Якщо з'явиться гарячка, пошлемо по Непера. На цьому він знається. На добраніч, Якобе.
Наступного дня Раміна зійшла зі свого пагорба, що стало великою подією для села, де її вже стільки років не бачили. Відколи вона мене вилікувала. Як і тоді, Сарело з усіх сил підтримував її. До того ж вона спиралася на вирізаний сином ціпок, який за кожним кроком глибоко вгрузав у землю.
На неї витріщалися зусібіч, як колись-то на силача Фішера. В моїх спогадах навіть двигтіла земля, коли вона наближалася до нашого дому, а склянка, в яку мама налила Неперових ліків, помандрувала столом. Коли вона зупинилася перепочити перед нашою брамою, склянка завмерла на краю стола. Та коли Раміна рушила знов, склянка впала і розлетілась на друзки.
Я лежав з гарячкою в ліжку і крізь шпарку в дверях міг лише трохи розчути, що відбувається в світлиці, де Раміну зустріли батько, мама і дід. Сарело чекав за дверима. Я уявляв собі, як вона сідає на найміцніше крісло і попускає хустку, перш ніж запитати про мене.
— Якоб захворів? Він повертався під сильним дощем. Я йому потрібна?
— Непер про все потурбувався. Чого ти прийшла, Раміно? Що такого надзвичайного сталося, що ти зійшла зі свого пагорба? — спитав дідо.
— Зійти доведеться так чи інакше, дідусю. Але Ваша правда — сталося щось надзвичайне. Та наперед налийте Раміні трохи горілочки. Там так зимно надворі.
Вона вихилила все одним духом, як я собі уявляв, і витерла рот рукавом.
— Післязавтра мене заберуть і вивезуть у Придністров'я. Живою я звідти вже не вернуся.
Її голос став жорсткий, як наждачний папір.
— Там тобі виділять дім, Раміно, якого ти зроду не бачила. У євреїв гарні, солідні доми. Кажуть, їх віддадуть вам, — спробував розрадити її дід.
— А я чула інше, дідусю. Був у мене недавно один чоловік, який втік звідтіля. То він каже, що колись не знав, де є пекло, зате тепер знає. Розповідав, як їх на їхніх же ж возах завезли в безлюдну місцевість і наказали копати землянки, якщо хочуть пережити цю зиму. Їхній булібаша протестував, вимагав, щоб їм дали обіцяні єврейські доми, але солдати лише взяли його на кпини. А потім пішли і покинули людей напризволяще. Там були жінки з маленькими дітьми, вагітні, старі, багато з них померло вже в перші тижні. Коли в них скінчилися харчі, вони з'їли своїх коней — а для циганів то є дуже зле, вбивати коней. Коли закінчилися дрова, вони спалили свої вози. Тоді кілька молодих чоловіків пішли до сусіднього міста, але й там було не краще. Тисячі людей понапихали в зали й будинки, і вони палили все, що знайдеться: двері, столи, дерева. Ніхто не знає, куди подіти усіх цих циганів, бо й українці, що там живуть, теж дуже бідні. Трупи лежать просто на вулицях, і нікого то не обходить. Що ж це за світ, де мертвих вже ніхто не ховає?