Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
— Вона ще його вб'є, — прошепотів Непер.
— Якщо в хлопцеві сидить злий дух, тепер він з нього вийде, — проголосила Раміна.
Та на цьому вона не зупинилася. З третього клуночка видобула ще якісь трави, поклала їх на середину кімнати і теж підпалила. Попросила в мами мітлу і, поки всі кашляли й терли очі, вимела нею всю підлогу аж до найдальшого закутка.
— Вимітаю ненависть з цього дому. Вимітаю заздрість і жадобу. Вимітаю духа, що мучить Якоба.
А тоді змела сміття на газету і спалила все те на подвір'ї. Зайве й згадувати, що я одужав. Але то було вже давно.
Одного дня вчитель Кірш приніс до класу обрамлений портрет Гітлера, забив цвях у стіну і повісив його. Він ніжно погладив портрет, навіть не вірилося, що його велетенські лапища на таке здатні.
— Це Гітлер, — сказав він, оглянув свою роботу і, ще не цілком вдоволений результатом, знову кілька разів щось там поправив, поки портрет не повис прямо.
— Не смійте його чіпати, а то матимете справу зі мною. Затямили?
— Так точно, пане вчителю, — відповіли ми.
— Ви ще молодняк, все найкраще у вас попереду.
Він замовк, і позаяк ми знали, що тепер наша черга питати, хтось поставив незмінне питання:
— Пане вчителю, а коли Ви вперше побачили німецьких солдатів?
— То було 1935 року, в мене був бій у Берліні. В першому ряду сиділо кілька есесівців. Знаєте, що викарбувано на пряжках СС?
Звісно, ми давно знали. Але відповіли «ні».
— «Моя честь — це вірність», ось що. Запам'ятайте. А на пряжці вермахту — «З нами Бог».
Він захарчав, відчинив вікно і глибоко й голосно задихав.
— Якби не ця астма, я був би тепер в Польщі. Або став би успішним боксером. У мене були для цього всі задатки. Я ось-ось мав стати найкращим у своїй ваговій категорії. А замість цього опинився тут і змушений вчити письма купку сільських бевзів.
Він знову важко задихав і кинувся до вікна. Доторкнувся пальцем до кінчика носа, так ніби хотів пересвідчитися, чи цей орган, який так його мучив і псував йому радість життя, ще на місці.
— А що найкраще чекає нас попереду, пане вчителю? — спитав хтось.
Вчитель не поспішав із відповіддю, він зачинив вікно, підійшов до завіси, що розділяла класну кімнату, і розчахнув її. Вчителька, що викладала за нею Катіці та ще кільком дітлахам по-румунськи, замовкла. В них на стіні висів не Гітлер, а румунський король.
— Коли все стане німецьким, отакого-от вже не буде. Найкраще, питаєш? Що за кілька років і ви одягнете однострої і підете на війну за нашу справу. Можливо, вже не на цю війну, а на якусь іншу. Війна завжди знайдеться, причин ніколи не бракує.
Увечері батько збирав у світлиці радіо марки «Зроби сам». Спаюючи два дроти, він мугикав під ніс пісеньку:
— Для чогось же мусять придатися два роки школи електротехніки, — любив він казати, коли мама нарікала, що до нього знову годинами не підступитися.
Він покликав мене, запалив самокрутку і відхилився на спинку стільця, обійняв мене однією рукою.
— Коли в нас буде власне радіо, нам вже не треба буде слухати в пароха ту солдатську станцію з Белграду. Наш приймач ловитиме краще, ніж його бляупункт. Як думаєш, що ми будемо тоді слухати? — спитав він.
— Не знаю. Може, Америку?
Він засміявся і підморгнув мені:
— Ясна річ, Америку. Але тільки в добру погоду. А тим часом постав якусь з маминих платівок, от нам вже й буде американська музика.
Грамофон стояв у кутку на маленькому столику, платівки мама тримала в шафці. Щоразу, коли вона витягала одну з них і ставила, її погляд звертався досередини, на стежки, нам недоступні.