Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Не дивно, що весь тодішній світ відгукнувся на перемогу Аларіха Балта та його відважних людей. Особливо ламентували з того приводу “Урбс капта!” – Місто – здобуте!”, – батьки церкви. Вбачаючи в цьому, як звичайно, – покарання за гріхи минулого. Яких, що там казати, за плечима Риму було таки чималенько. Та от – не тих, мабуть, що вважали гріхами “батьки церкви”…
Доповнення 7. Голос вітру
Моря, як і степи, роз’єднували лінивих та байдужих, але поєднували енергійних та діяльних. “Голос вітру” – то не винахід автора. Так назвала свою книгу про епоси та фольклор народів Тихого океану професор Катарина Луомала (Гонолулу, 1954). Саме таємничий голос морського вітру, вважає вона, кликав цих людей все далі у безмежні простори найбільшого з океанів світу. На винайдених ними подвійних суднах, це таке щось, як міцно з’єднати поперечинами два ґотських дракари, – вони з часом заселили всі тисячі островів Великого океану; та не тільки. Часом, іще минулого століття, вони вирішували навідати родичів за кілька тисяч кілометрів та плавали до них, тримаючи курс по зірках. Та, завжди виходили куди треба. Так було на далекому сході. А, як же було у нас, дещо раніше?
Коли скити прийшли зі сходу до Кимерії, на південь від неї здавна розлягались замешкані землі Середземномор’я, які добре знали кимерійський вікінг. Скити, як пізніше гуни, хутко освоїли мистецтво мореплавства та показали себе у Ґотських війнах із Римом.
На північ від них простягалася безмежна європейська тайга, рідко заселена полювальниками фінського чи балтицького кореня, з їх річковими оселями на палях. Та, великими ріками – Дніпром, Дауґавою й Нямунасом, – скити хутко дісталися Балтику, де теж не було великих просторів, а все ж було мореплавство. Справжнє почалось, коли вони заселили Скандинавію, з її західним та північним узбережжями, що виходили до просторів Атлантику. От тут, уже на норвезькому березі їм судилося стати знову творцями історії, – засновниками океанського вікінгу. Хоч, треба визнати, й не були вони в тому першими.
Західне узбережжя Швеції, що протягується з півночі, від норвезького кордону до порту Ґьотеборґ, є низьке та пологе, з невеликою кількістю прибережних скель, але на них є малюнки людей та кораблів, не надто схожих на пізніші ґотські дракари землі Богуслен. Кому вони могли належати: фінам, балтам або кельтам? – важко сказати.
Але, є невеличка зачіпка, є два дещо дивні слова, яких не вадить і проаналізувати. Це зрідка робиться, але часом дає змогу підняти завісу таємничості над подіями далекого минулого. Це фінське слово “пуна” – червоний, та латинська назва краю світу, загадкової землі Туле на півночі – на римських мапах; тепер її відносять до Iсландії, звідки вони?
Ніхто над цим не ламав собі, наче, голову.
Але, повернемося на час до півдня, на Середземне море. Найстарішими його мореплавцями вважаються фінiкіяни, які – кажуть, навіть опливали Африканський континент, та написи яких знаходять у Бразилії (якщо це не жарт якого–небудь ученого дотепника). Самі ці люди жили на березі Ханаану, від них і досі полишились міста Тір і Сідон, та звали себе хананеями. Фінікійцями їх називали всі решта.
Походження цієї назви пов’язане з найбільш відомою в давні часи діяльністю людей Тіру та Сідону: вони єдині уміли використовувати краплю червоної барви, яку містить у собі один не надто розповсюджений молюск, – для барвлення тканини. Простіше кажучи, виготовляли отой уславлений пурпур, який користувався таким попитом у можних того часу. У грецькій мові така пурпурова червень позначалася словом “фойніке”, яка й стала згодом розхожою назвою фінікіян або хананеїв. У мікенських написах це перетворюється вже на “понікія”, а латиною переходить у “пуніке”. Спільність кореня може свідчити про те, що назва червоного кольору могла потрапити до фінів саме від римлян, що перемігши фінікіян та зруйнувавши Картагену, – перейняли на себе й торгівлю ханаанськими тканинами. Зауважимо, до цього, що на фінських землях природних квітів червоного кольору, здається, немає.
Не слід, однак, думати, що римляни плавали Німецьким та Балтицьким морем: таке навряд, чи могло бути. Так само, як фінські мореплавці навряд чи колись допливали Риму. Зустрічі могли відбуватись в ті роки, коли римляни все далі завойовували Британію. А, що такі зустрічі мали бути, свідчить наше друге слово.
На римських мапах не одного разу зустрічаємо таку собі землю Туле на краю світу, на далекій півночі. Латиною це слово не тлумачиться взагалі. Значить – не латинське. З другого боку, у фінському тлумаченні – “Тулі” – вогонь; це слово підходить до Iсландії, з якою тепер і ототожнюють історики римське Туле. А це, дійсно, не лише країна льоду, як свідчить нам її сучасна назва, але й країна вогню (тулі); бо вулканічна діяльність там не припиняється, а вулканічне виверження завжди далеко видно з моря, завдяки саме вогню.