Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Початок власної історії має неабияке значення для будь–якого народу, для нашого ж – особливо. Бо, нагадаємо ще раз, – він довший час, хоч і не своєю волею, але був позбавлений всього. Пограбований і з власної історії, якою щедро дотачали знизу, заради її продовження у минуле, – грабіжницьку історію Московщини.
Саме початок, сиву давнину української історії – древню Кимерію та її попередникiв, і відкрив світові Вікентій Хвойка; який не був, навiть, істориком чи археологом. До Києва він потрапив випадково та трагічно. Десь 1875 він знайомиться у Празі з українською родиною Олександровських та закохується в одну з їх дочок. З ними він 1876 приїздить до Києва, але його наречена раптом захворює та помирає. В. Хвойка полишається у Києві, але вже ніколи не одружується; бували колись і такі люди…
Тим часом, постійна війна Росії проти всього українського – набирає нової сили. Після указів П. Валуєва хочеться чогось більшого. Рік 1876 – то рік Емських указів імператора Алєксандра ІІ. В них іще раз заборонена українська мова, що заборонялася й раніше, але й усе iнше: українські співи та театр. Українці повинні або зросійщитись (у них це називається “обрусєніє“) або оніміти. Уже гучно відсвяткували “тисячєлєтіє Росіі”, не зважаючи на те, що цю назву, займану від учених німців та златинізовану, ница Московія почала ліпити до себе менше, як двісті років тому, за Петра І, а власне з 1721; з року проголошення імперії. Але, як пригарбати собі ще й усю історію Київської Русі, то – чому б і ні? Щоправда, все це виглядає так, якби хтось святкував би Н–ліття США, відраховуючи його не від 1776, а… скажімо – від висадки Юлія Цезара у Британії; щоб солідніше виглядало. Але, то є світ здорового глузду, а тут – одвічне царство російського безглуздя; “особий путь Россіі”, як вони кажуть. А ще, як кажуть прості люди: “поганому виду – нема стиду”…
Проте, на притульному Київському Подолі, де В. Хвойка набуває собі невеличкої садиби, – живуть прості люди, що про всю оту шовіністичну метушню, можливо, й не чули. Бо, вони ж нікого не грабують не утискують та не зросійщують. Не мають поняття, так само, про якісь там Емські укази: розмовляють та співають як хочуть. Бо, поставити до кожної хати москальського жандарма – того не в стані й сам “самодєржєць всєроссійскій”. Всі ці добрі українські люди незмірно подобаються молодому чехові, як і вся їх країна. Він починає вчителювати, навчаючи школярів того, що уміє сам, знає досконало: малювання та німецької мови. Сам він – селянський син з Лаби, та хутко набуває слави як садівник, заробляючи для Росії медалі Французької академії на Всесвітній виставці в Парижі. Але, не в цьому ще сенс його життя, та не в цьому його вбачає він сам. Людина інтелігентна, молодий чех близько зходиться з відомим істориком В. Антоновичем, великим підприємцем Б. Ханенком та іншою українською інтелігенцією Києва. Задуми є, вони великі та честолюбні. Але їх здійснення приходить не відразу; воно поглине ціле життя.
Перші відомості про те, що принесе йому згодом світову славу, – знаходимо у листі до батьків у Чехію, від 5 квітня 1891. Там він пише про це, основне в його житті, в наступний спосіб:
Наступає пора, коли я зрідка буватиму вдома, бо буду дивитися по різних місцях давнє минуле, а саме – перші сліди наших слов’янських пробатьків. Як далеко я в цьому встиг – покаже час, бо праці полишилось іще багацько. Багато, однак, з мого боку вже й зроблено.
А зроблено ним було – й насправді багато.
Якби він обмежився в археології тим, що відкрив стоянки полювальників на мамути на Кирілівській вулиці в Києві (1893), або розкопами часів Ольги та Володимира у Білгороді (1912), – то й тим уже, незаперечно, увійшов би до історії науки. Та, не це стало головним його відкриттям. Бо, він відкрив велику країну минулого – Кимерію.
Підкреслимо, що формально В. Хвойка, що не отримав належної фахової освіти, – може вважатися дилетантом, звичайним археологом–аматором, але… й це непогано. Дилетантами–аматорами були й такі всесвітньо відомі люди, як Е. Ботта, Г. Лейярд або чи не найвідоміший з них – Г. Шліман. Вони теж багацько чого знайшли, важливого та цікавого, але їх методи… вони, часом, не порізнювалися від методів звичайних шукачів скарбів. Не таким був, з самого початку, зазначимо це, Вікентій Хвойка. Він відразу, якось непомітно хутко стає не тільки фахівцем справи, а й починає розвивати та досконалити саму методику археологічної науки. Принаймні, він першим уводить до неї деталічний опис оточення знахідки, визначення її точних координат на плані розкопів, обов’язкове її фотографування на місці знаходження, цих новацій буде оцінене в належний спосіб уже після нього.