Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Тому дозволимо собі з повною певністю твердити, що й уся історія “зрадницького вбивства” хана Бледи каганом Аттілою – не заслуговує на жодну довіру: є черговою римською брехнею. Наведемо деякі прецеденти; прецедент не є аргументом, але за давністю справи правда про неї навряд чи буде колись вичерпно доведена.
Пригадаємо скритовбивство конунга візіґотів на вигнанні, Аларіха Балта та аттентат на його наступника і швагера, конунга Атаульва – незаперечну роботу Риму. Для порівняння пригадаємо й те, що відбулося потім на сході, поруч із іншою імперією – Китаєм. Колись там над міру зріс та посилився Східно–Тюркський каганат, це сталося за Бюльґе–кагана та його співправителя і воєначальника Кюль–тегіна, молодшого брата Бюльґе. Цей останній був отруєний 731 китайськими агентами; Бюльґе був отруєний ними 734, власним міністром, якому китайський імператор пообіцяв величезний хабар.
Iсторичним та неперевершеним зразком китайського лицемірства полишається зворушливий лист співчуття з нагоди смерті Кюль–тегіна від імператора на пам’ятній стелі на березі Орхону.
За самим Аттілою всі 19 років його влади – полювали візантійські скритовбивці, поки не домоглися свого. Всі записки ретора Пріскоса, цитовані Йорданом, – це розповідь про черговий невдалий замах на життя Аттіли. Красномовним фактом є те, що по смерті Бледи в Гунії не зменшилася шана до Аттіли, а значить… Значить певно, що його вбивство було не справою Аттіли, а ромеїв.
Iмперія, то не тільки постійна загроза агресії, то ще й неперевершена підлість. Спокійним за себе може бути лише той із сусідів імперії, хто спроможеться остаточно зрівняти її з землею.
Завоювання Цезарем Ґаллії та Британії рясніє римськими замахами та атентатами. Їх ціллю незмінно бували місцеві варварські конунги, що очолювали опір загарбникам. Не одного разу намагалися вбити підчас Маркоманських воєн і конунга Маробода; скритовбивців направляла рука імператора–філософа, поштивого Марка Аврелія.
З другого боку, з тiєї чи половини римських (та – й візантійських теж) імператорів, що померли не власною смертю, – лише один загинув від руки варварів – Валентиніан III. Але, то було суто приватна справа: помста двох гунів за вбивство їх побратима, римлянина Еція Флавія. Варварські правителі римських не вбивали, в чому ж справа?
Нема сумніву в тому, що варвари гребували подібними аморальними засобами взагалі; хоч, могли би – чому ні? Але, загалом… Вони ще й добре розуміли повну безглуздість та марність подібних дій. Адже, на місце одного людського сміття, посадженого або сенатом за сенатських розмірів хабарі, або проголошеного легіонами, – сяде таке саме інше, ну, і що? – що від цього зміниться? Чи може, бува, імперія під іншим цезарем – відмовиться від грабунку? Ні, вони добре розуміли, що імперію треба знищити цілком, разом з усіма її інститутами та атрибутами, а не розмінюватися на дрібноту. Що, на міру своїх сил – і робили.
Доповнення 9. Ланґобарди в Італії
Як ми вже писали, після Великодня 1 квітня 568, нарід ланґобардів, загальною чисельністю у десь 300–500 тисяч людей, – подався на південь слідами Аттіли, через Альпи Юлійської Крайни. Вступивши до Італії вони займають Верону, але не можуть відразу здобути Кремону, Мантую, Падую та П’яченцу, а на осаду Павії піде аж три роки. Там, у Павії, вони поставлять свою столицю і до 571 завойовують Тоскану та просуваються далі.
Одночасно, року 569, Італію навідують пошесті та голод, її загальне населення зменшується десь до 5 мільйонів. Ланґобардам дістається найулаштованіша, без посух, північна половина півострова, лише осторонь у Равенні – полишається візантійський управитель, а у Римі сидить папа – голова усім християнам. У своїй державі ланґобарди вважають вільними громадянами лише себе; всі іншi є рабами завойовників. Таке щось, як шлюби з римлянами – категорично не допускаються; виключенням є тільки залишки остроґотів, або інші ґермани.
Все це – не плід расистських упереджень, а просто звичайне небажання негайно розчинитись у місцевому населенні, зберегтися як нарід, нація.
Якщо їх попередники в Італії, остроґоти Теодоріха Великого (493-526) не вистояли проти ромеїв з причини чвар та зрадництва, то з ланґобардами на початку було не ліпше; типово ґерманська риса, надто знайома нам із усієї наступної історії України.