Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Нікому нічого не сказавши, мокаддем пішов до султана, вклонився і шанобливо попросив, аби володар дав йому в дорогу кількох вершників як особисту охорону.
Султан дав мокаддемові десять солдатів, і ті, за звичкою, одразу заходилися попихати кель-ові. Тоді Сіді-Абд-ель-Малік, який миттю прибіг на майдан, назвав солдатів ненажерливими ледацюгами й смертельно образився, що йому не виявили цілковитої довіри.
Він, мабуть, відмовився б од зобов'язань, якби кайд не пригрозив, що це накличе на купця гнів султана. Караван покинув уаргельські укріплені міста і ліси й під спів погоничів рушив на південь…
Після кількох днів благополучного подорожування пустелею мандрівники побачили нарешті жалюгідні пальми і глиняні хижки. То була оаза.
Абд-ель-Малік казав Гасанові щиру правду. Навіть поночі не можна не помітити цього села. Хто прямував на південь, повинен був перейти глибоке й стрімке річище висихаючої річки Семгарі. Караван не міг подолати гострі й стрімкі береги там, де йому заманулося б. Треба було шукати зручного переходу. А перехід той лежав за брамою на терені села Гассі Бу Руба.
Караван отаборився. До намету марабутів прибіг щонайменше столітній шейх у супроводі старійшин села.
Адже мандрівники мали сплатити за перехід трібут — викуп, і шейх обома руками хапав мідяки. Та, щоб ця процедура хоч трохи скидалася на обряд, а не на здирство, дідуган під дзенькіт мідяків гугнявим голосом промовляв асаму-ллахі — тобто найславніші імена аллахові, яких загалом є дев'яносто дев'ять. Неймовірна жадоба до грошей збила скупиндю з ліку імен божих. Марабут страшенно розгнівався, коли почув, що шейх вимовляє ім'я боже тої миті, коли тремтячі пальці торкаються грошей.
А тому що як священик марабут мав на те право, то одразу ж припинив сплачувати гроші і тим урвав потік блюзнірських шейхових слів.
— Годі! Годі! Святий Тірміді заповів вимовляти слово «Правдивий» не як дванадцяту, а як шістдесят п'яту похвалу господові!
Всі вражено замовкли. Люди з жахом перезиралися, а старий скупиндя так перелякався, що впустив гроші на пісок, аби якнайшвидше торкнутися рукою грудей, уст і чола. Блідий, трусячись усім тілом, він заходився белькотіти на вибачення якусь молитву.
Найстаріші з племені, які, схрестивши ноги, сиділи тут півколом, мали доказ того, що їхній зажерливий ватаг втрачає розум навіть перед гостями племені. А оскільки шейха обирають довічно, то плем'я може скинути його хіба що тільки у тому випадку, коли буде привселюдно доведено, як оце сталося тепер, що шейх уже не може бути першим читцем молитов. «А це за законом — найперший шейхів обов'язок.
Один із старійшин племені Бу Руба звів угору руки і заволав:
— Я тут учитель закону й тому пропоную скликати міаад…
Усі мовчали. Тільки шейх низько похилив голову на груди, а потім, підтримуваний двома синами, ледь підвівся.
Гостей села вчитель закону запросив зайняти почесні місця на раді племені, що розпочнеться, як тільки в сусідніх селах буде врочисто оголошене це надзвичайно важливе повідомлення.
Незабаром троє хлопців почули молодих тутешніх барабанщиків і тих, які пригравали їм на однострунних дарбуках. Побачили, як за тими музиками бігли діти й цікаві, як усі вони зійшлися до річища, як на березі річки з'юрмилися переколошкані матері з малятами, котрі спросоння так верещали, що подеколи заглушували навіть музику.
Дехто чепурився, дехто, хапаючись, розпалював огонь, дівчата метушилися, репетуючи й шукаючи по схованках свої мідяні, а то й залізні каблучки, матері дорікали їм, а батьки та брати лаялися, що жінки завжди такі забарні.
Ну, чистісінький тобі переполох! Юнаки, озброївшись, зійшлися до гурту й почали стріляти, щоб привернути до себе увагу дівчат, до яких вони залицялися та з якими потай зустрічалися ввечері біля колодязя. Дівчата теж не хотіли пасти задніх і заходилися співати. В пісню вливалися все нові й нові голоси, і незабаром усе село співало старовинної пісні, що славила хоробрість чоловіків Бу Руба, котрі колись безстрашно відбили в Шаанбі жахливпй наїзд кровожерних турків, що вдерлися сюди з гарматами, аби підкорити вільну Шаанбу.
Близько опівночі зібралися всі. Навіть пастухи племені, які випасали стада далеко на дні улоговини, примчали в село, пригнавши верблюдів, переполоханих кіз і отари очманілих покірливих овець, на яких раз у раз кидалися хорти…
Посеред майданчика, між двома фініковими пальмами, стояв великий колодязь. Недалеко від того колодязя простелили килими для старих, а посередині розпалили вогнище.