Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
— Мзабіта! І що ж далі?
— Ще трохи — й аменохала б визволили. Ходять чутки, що голова бідолашного аменохала тієї фатальної ночі впала після втручання якогось чужинця з Тріполі, на ім'я Махмуд Алі. Шейх Бен Манзур, люди якого особисто стерегли в казбі полоненого, довідався про напад значно пізніше. Султан чекав марабута, який мав перешкодити своєму племінникові вчинити злочин. І тому протягом трьох днів брами казби були замкнені під тим приводом, що туареги після першої невдалої спроби визволити свого володаря нападуть уже цілим гаркахом[47] воїнів, і старезна казба не встоїть. А чужинець із Тріполі, на ім'я Махмуд Алі, умовив султана випустити його, бо він, мовляв, поспішає в торговельних справах. І тільки бог знає, як йому пощастило того ж ранку дістатися аж нагору, в Батен, де люди шейха пасли худобу. І шейх під захистком вечірнього присмерку приїхав до брами казби разом з тріполійцем у супроводі двохсот озброєних уллад-смайнів. Були, кажуть, з ними не тільки бену-манзур, а й найкращі вершники челяді отця Руба, шегуги, челядь отця Белера й також челядь Амарів — так би мовити, всі шаанби з тутешнього Габер-Ріру. Хтось мені ще казав, ніби шейх Бен Манзур оголосив, що почне облогу міста, коли султан не накаже відчинити браму ще до сходу вечірньої зорі. А наш добрий старенький султан Абу-Тгабул уже не має для своєї особистої охорони тих двох тисяч найкращих вершників, як було за доби Такедди — за старих часів. Тепер султан так само бідує, як і всі міські ради окремих кварталів.
— То, значить, шейх Шаанби, Бен Манзур, туарезького аменохала…
— Авжеж. Ти ж знаєш, що Уаргла — маленьке місто! Люди тут швидко про все дізнаються.
— А що, коли про це дізнаються в Ахаггарі?
— То вже не моя і не ваша турбота. Той, хто власноручно пролив святу княжу кров, повинен сам подбати, як урятуватися.
— Я не хочу жити під одним дахом з тими, хто може так учинити! Хоча б скоріше на обрії з'явився гарках ахаггарців!
— Гадаю, що ти непогано сказав, Гасане! Око за око, зуб за зуб!
Отак хлопці довідалися про таке, що навряд чи могло приснитися їм навіть у найхимернішому сні. Шейх Бен Манзур після втручання Махмуда Алі з Тріполі власноручно стратив полоненого аменохала! Даремно вони так поспішали, сподіваючись вихопити полоненого із мстивих рук. Знавіснілий шаанбський шейх продемонстрував, що він не боїться туарегів із Ахаггару…
Але що ж поробляє у шейха Бен Манзура Махмуд Алі?
10
УАРГЛА ВИРУЄ
а мить їх було вже не сотня, а кілька тисяч. Лавина білих, чорних сунула вперед, лупали крики, лайка, зойки, вигуки. Кинь тільки камінь — і спалахне бійка.
— А ти хоч знаєш, Бабуло, що з цього буде? — спитав Карембу.
Обидва лежали на рівній покрівлі кайдового будинку на Великому базарі, де заворушення досягло вершини.
— Кладовище, — значуще відповів Бабула, майже не розтуляючи рота. І знову прикипів поглядом до людського виру, який з кожною хвилиною скипав чимраз загрозливіше.
Незліченні бронзові руки підсадили когось на високу призьбу білої споруди посеред базару, хтось змахнув руками — і натовпом прокотилося:
— Слухайте! Слухайте!
Аж тут з іншого боку базару, звідти, де стояли перелякані верблюжата, долинув вигук:
— Ганьба безбожникам! Геть мзабітів та сісінів!
І хвиля верескливих голосів, скаженого свисту й лайок нараз захлеснула базар.
Бабула й Карембу бачили, як кілька чоловік нахилилися до землі. Бачили, як у повітрі над натовпом пролетіли камені.
Жіночий вереск. Потім сухий постріл.
Миттю галасуюча юрба, що заполонила геть увесь простір, розділилася навпіл, і перед мечеттю та кайдовим будинком посеред базару не лишилося нікого.
Люди згуртувалися обабіч базару. Видно було, як на тому й на другому боці високі темні постаті чоловіків у просторих абах шикувалися в дві непорушні ворожі стіни.
— А тепер воно й почнеться! — сказав Бабула із свого спостережного пункту.
— Це вже кінець… — розчаровано кинув якийсь хлопець, що разом із п'ятьма такими ж, як і наші двоє друзів, підлітками видерся на покрівлю сусіднього будинку.
47
Гарках — бойовий туарезький корпус вершників.