Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
— Що — кінець? — звівся на ліктях Бабула.
— Гвалту не буде, еге ж? — хлопець обернувся до своїх приятелів у вилинялих низеньких фесочках, щоб ті його підтримали.
Хлопці з жалем кивнули. Ватажок цього гурту, який наготував купу каміння, з огидою плюнув через карниз.
— То це ви приїхали вранці?
— Авжеж, — охоче відповів Карембу.
— Он як! — свиснув хлопець.
Але раптом ця багатообіцяюча розмова урвалася. Брама кайдового будинку широко розчинилась. З неї вийшли марабут Захаріаш і мокаддем Хаджа-Ахмед-ет-Туаті. Слідом за ними виступали сам кайд та султанів великий візир Абдул-ага, вдягнений у парадну уніформу полковника турецького нізаму.
Біля стіни вишикувалася рота турецьких піхотинців місцевого гарнізону і за наказом Абдула-аги поставила важкі рушниці на пісок.
Серед раптової тиші почувся голос Хаджі-Ахмед-ет-Туаті:
— Мир усім!
Люди ліворуч і праворуч загомоніли.
— Я поспішав до вас, благочестиві бену-уаргла, разом із моїм давнім другом, котрий стоїть поруч мене і є не хто інший, як марабут Сіді-Захаріаш, настоятель славнозвісної древньої мечеті Мекилового сина з Тріполі-ель-Акса.
— Благослови аллах твій прихід! — пролунало з табору мзабітів і сісінів.
— Але приїхали ми запізно, — вів далі Хаджа.
— Іншаллах! — відповів йому той же прихильний голос.
— Так, брати, ми прийшли запізно, бо шейх Манзур уже довершив те, що не повинно було розпочинатися…
— Ого! — вороже загув натовп ліворуч, який досі очікував.
— ….і тим цілу Шаанбу втягнув у страшну небезпеку.
— Хай тільки прийдуть! — заволали ліворуч.
— Смертельна небезпека, правду кажеш! — погодилися праворуч.
І знову здійнявся неймовірний галас. Але могутній мокаддем змахнув своєю паличкою. І стало тихо.
— Помиляються ті, котрі наївно гадають, наче я, ет-Туаті, колись сумніватимуся щодо хоробрості воїнів Шаанби.
Обидва табори привітали це зауваження радісними вигуками, бо й мзабіти, и сісіни подумки боялися такого одвертого засудження вчинку їхнього покровителя.
— Ні! Тисяча разів — ні! Чуєте ви, вільні чоловіки цього славнозвісного древнього міста й усіх його околиць, чуєте? Це кажу я, ет-Туаті, ваш головний священик!
— То чому ж ти тоді не схвалюєш вчинку твого власного небожа, нашого улюбленого пана Сі-Манзура?
Од натовпу ліворуч відокремилася чудернацька невеличка згорблена постать одягненого в лахміття старого дервіша, що важко спирався на довжелезний прочанський посох. У лівій руці дервіш тримав величезні зелені чотки — найвиразнішу ознаку керівного члена релігійного ордену Уллад-Сіді-Шейх.
Професор Захаріаш здивовано провів рукою по своїй білосніжній бороді й запитально глянув на сенусідського мокаддема ет-Туаті.
— Це особистий посол Сіді-Гамзи; він, кажуть, уже тиждень тому приїхав у супроводі якогось тріполійця з таємним дорученням до шейха Манзура. Ніхто не знає його імені. Але мені казали, ніби це може бути сам Сіді-Аббас, Гамзин дядько! — пошепки пояснив кайд обом сановникам.
— Погана зустріч, — кинув ет-Туаті марабутові Захаріашеві. — Мені зрозуміло все: нас випередили і, скориставшись із надзвичайної нагоди, намовили шейха на злочин. Отже, вони перешкодили будь-якому порозумінню між шаанбами й туарегами!
Але тим часом як натовп, втрачаючи терпіння, чекав відповіді, з другого табору вийшов чоловік, орденська блуза якого свідчила про його належність до могутнього ордену Теджаджн. Хуан теджаджнів, підійшовши до марабутів, схилився, щоб усі бачили, як він цілує облямівку Захаріашевого бурнуса, потім вишукано привітався з ет-Туаті.
— Вітаю вас! — промовив він високим, трошки верескливим, але добре чутним голосом. — Дозвольте вбогому хуанові одповісти за вас:
— Хто є той, що наважується перед обличчям цього стародавнього міста обмовляти єдиного дядька нашого володаря й шейха нашої хороброї уаргельської Шаанби? Хто той, що хоче принизити наш добрий народ і вкласти йому в верце недовіру до того, чия побожна путь до вдосконалення знайшла визнання навіть у такого святого й благочестивого мужа, яким є наш Великий Сенусі, правдивий князь добра й божественного миру?
Це, справді, була надзвичайна хоробрість з боку хуана. І відвертий виклик тому, хто стояв, спершись на посох, на другому боці майдану.
Люди, яких почав розпалювати цей прилюдний бій між чотирма духовними проводирями, знову обернулися до згорбленої постаті, що спиралася на посох.
— Якщо мене так визивно запитує перед усіма сам Ель-Амін, тоді втрачає чинність наказ мого великого небожа, ігумена Сіді-Гамзи, князя нашого святого братства Уллад-Сіді-Шейха, за яким я не повинен був згадувати імені іншого, крім божого. Але тепер слухайте: я — Аббас Хаджа-Уллад-Сіді-Шейх!