Квентін Дорвард

Король, схопившись на ноги, кинувся на допомогу Дорвардові й перерізав шию кабана своїм мечем. Не промовивши й слова до Квентіна, він зміряв тварину довжиною своєї ступні, потім витер піт на лобі й кров на руках, зняв мисливський капелюх, повісив його на кущ, побожно помолився фольговим образочкам, що були на капелюсі, і нарешті, подивившися на Дорварда, сказав йому:

— Так це ти, мій юний шотландцю? Ти добре почав свою мисливську науку, і дядько П'єр перед тобою в боргу: за ним частування, і на цей раз не менш багате, ніж тоді в заїзді «Флерделіс». Чому ж ти мовчиш? Чи, може, розгубив свою самовпевненість і запал при дворі, де інші набувають їх?

Квентін, один з найкмітливіших юнаків, що будь-коли дихали повітрям Шотландії, догадався, що з Людовіком, до якого він почував більше страху, ніж довір'я, не слід дозволяти собі ніяких фамільярностей, на які король немовби сам викликав його. Він відповів у небагатьох, старанно обміркованих словах, що коли б і насмілився звернутися до його величності, то лише а благанням вибачити йому зухвалість, з якою він поводився, коли ще не знав про високий сан свого співрозмовника.

— Тьху, хлопче, — сказав король. — Я давно забув про ту твою зухвалість і вибачаю тобі її за хоробрість і кмітливість. Мені сподобалось, як ти майже вгадав ремесло мого кума Трістана. Та й сам ледве не спробував його майстерності на своїй шиї, як мені казали. Раджу тобі стерегтися його. Він купець, що торгує надто грубими браслетами й тугим намистом. Допоможи мені сісти на коня; ти мені подобаєшся, і я бажаю тобі добра. Покладайся на мене і більше ні на кого, навіть на свого дядька або лорда Крофорда. Та не кажи нікому, що ти тут мені так своєчасно допоміг упоратися з кабаном, бо коли вихвалятимешся, що врятував короля, то ці хвастощі будуть тобі єдиною винагородою за твою послугу.

Після цього король засурмив у ріг, на поклик якого під'їхали Дюнуа й дехто з придворних та слуг. Вони розсипалися в привітаннях його величності з приводу перемоги над такою величезною твариною, і король вислухав їх без найменшої бентеги, навіть не намагаючись пояснити, хто саме це зробив. Про допомогу Дорварда він згадав лише мимохідь, як це роблять знатні мисливці, котрі, похваляючись кількістю забитої ними дичини, рідко згадують про ловчих. Потім він наказав Дюнуа доглянути, щоб тушу кабана відіслали братії монастиря святого Мартіна в Турі на празник для їхньої трапези — хай згадують короля в своїх молитвах.

— Між іншим, — сказав Людовік, — хто з вас бачив його преосвященство пана кардинала? Мені здається, що ми були б неввічливі до нього і проявили б неповагу до святої церкви, залишивши його блукати самого в лісі та ще й без коня.

— Коли це завгодно вам, сір, — сказав Квентін, помітивши, що всі мовчать, — то я бачив, як його преосвященству панові кардиналу дали коня, на якому він і виїхав з лісу.

— Саме небо піклується про своїх слуг, — відповів король. — Рушаймо до замку, панове. Ми більше не полюватимемо сьогодні. А ви, пане зброєносцю, — звернувся він до Квентіна, — знайдіть мій мисливський ніж — він випав у мене з піхов десь тут коло кабана. Їдьте, Дюнуа, я зараз вас дожену.