Квентін Дорвард

— Я відповім вам, государю, коли ви мені скажете правдиво й прямо, чого ви бажаєте — миру чи війни? — відказав Дюнуа з щирістю, властивою його відвертому й безстрашному характеру, завдяки якому він став справжнім фаворитом Людовіка, котрий, як усі підступні люди, настільки ж любив читати в чужих серцях, наскільки не любив відкривати своєї душі.

— Присягаюся всіма святими, — промовив король, — я з радістю сказав би тобі про свій намір, якби знав, чого я хочу, Але, коли б я оголосив війну, що ж тоді мені робити з цією прекрасною й багатою спадкоємицею, якщо припустити, що вона перебуває в моїх володіннях?

— Видати заміж за одного з ваших відважних рицарів, у якого досить ніжне серце, щоб кохати її, і досить сильна рука, щоб захищати її, — сказав Дюнуа.

— Тобто за тебе! — вигукнув король. — Хай йому чорт, ти з усією твоєю прямотою більш тонкий політик, ніж я тебе вважав досі.

— Ні, государю, — відповів Дюнуа, — все що завгодно, тільки не політик. Присягаюся Орлеанською богоматір'ю, що я так само навпростець іду до мети, як на ворога в турнірі. Але ваша величність повинні віддячити Орлеанському домові хоч одним щасливим одруженням.

— І я віддячу йому, графо. Хай йому чорт, я ж віддячу! Бачиш оту чудову парочку?

Король показав на нещасного герцога Орлеанського й принцесу Жанну. Не наважуючись ні віддалитися од короля, ні їхати нарізно перед його очима, вони їхали поряд, хоч і на відстані кількох кроків одне від одного. Боязкість однієї і відраза другого не давали їм можливості скоротити цю відстань, а страх обох — збільшити її.

Дюнуа подивився в тому напрямі, куди показував король. Становище його нещасного родича і жалюгідної нареченої нагадувало йому двох собак на одній шворці, які тягнуть в різні боки, наскільки пускає вірьовка, але не можуть розійтися. Він лише похитав головою, не наважуючись заперечити цьому лицемірному тиранові. Проте Людовік, мабуть, угадав його думки.

— Це буде тихе й мирне подружжя, либонь, і дітки їх не дуже обтяжуватимуть. А втім, діти не завжди бувають для нас благословенням божим[111].

Тут, мабуть, король згадав про свою синівську невдячність, і це змусило його замовкнути; замість усмішки, яка тремтіла на його губах, на обличчі в нього з'явився вираз засмучення. Але за хвилину король розмовляв уже зовсім іншим тоном.

— Одверто кажучи, мій Дюнуа, хоч я і дуже поважаю святе таїнство одруження (тут він перехрестився), я волів би краще, щоб Орлеанський дім виховував для мене таких одважних воїнів, як твій батько і ти, людей, котрі, будучи королівської крові, не мають претензій на французький престол, ніж бачити країну розідраною на шматки, як Англія, через чвари законних наступників престолу. Лев ніколи не повинен мати більш як одне левеня.

Дюнуа зітхнув і промовчав, бо знав, що коли суперечити цьому свавільному володареві, то це може не допомогти, а пошкодити його родичеві. Проте він не витримав і за хвилину сказав:

— Оскільки ваша величність самі натякнули на походження мого батька, то я насмілюся зауважити, що, відкинувши гріх його батьків, ми можемо назвати його щасливим і удатним, хоч він і народився від беззаконного кохання, а не від осоружного законного шлюбу.