Квентін Дорвард

Після того як мисливці пронеслися мимо, до кардинала під'їхав вершник, що скоріше був глядачем, ніж співучасником цієї розваги, у супроводі кількох слуг. Він дуже здивувався, побачивши кардинала просто на землі, без коня й почту і в такому стані, який ясно свідчив, що за лихо його спіткало. Зіскочити з коня, запропонувати свою допомогу, наказати одному з слуг спішитися, віддати свого смирного коші кардиналові, висловити здивування з приводу звичаїв французького двора, які дозволяють залишати в такому скрутному становищі наймудрішого державного сановника, — все це було звичайною формою співчуття й чемності для графа де Кревкера, бо вершник, що допоміг кардиналові, був саме бургундський посол.

Він знайшов потерпілого міністра саме у відповідному настрої, щоб випробувати його вірність королю, піддавши тим спокусам, до яких кардинал був не байдужий. Уже вранці, як правильно підозрював проникливий Людовік, під час розмови між графом і кардиналом було сказано більше, ніж де Балю переповів своєму королю. Але хоча кардинал задоволено вислухав надзвичайно приємні відзиви герцога Бургундського про себе й свої таланти, передані йому Кревкером, і не без заздрості прислухався до похвал, з якими граф відгукувався про щедрість свого володаря і великі прибутки бенефіцій у Фландрії, він усе-таки кріпився до цього останнього випадку на полюванні, який глибоко образив його.

Тепер де Балю в лиху для себе годину вирішив довести Людовікові XI, що нема на світі небезпечнішого ворога, ніж ображений друг і повірник.

Але поки що він поквапливо попросив Кревкера залишити його, щоб їх не побачили разом, призначивши йому побачення в абатстві святого Мартіна в Турі, після вечерні. При цьому він сказав усе таким тоном, який упевнив бургундця, що його володар зробив таке придбання, на яке за інших, менш сприятливих умов навряд чи міг розраховувати.

Тим часом Людовік, який, хоч і був найтоншим дипломатом своєї епохи, але іноді, усупереч розсудливості, віддавався пристрастям, захопився і на цей раз і весело скакав, переслідуючи дикого кабана, полювання на якого досягло найцікавішого моменту. Трапилося так, що сікач (так за тих часів звали молодого дворічного звіра) перетяв дорогу тому кабану, за яким гналися, і збив із сліду не тільки більшість мисливців, але й собак (крім кількох найдосвідченіших). Король з радістю побачив, як Дюнуа й інші поїхали по неправильному сліду, і втішався таємною думкою про свою можливу перемогу над цим славним рицарем у мисливстві, бо на той час полювання вважали за таке саме доблесне заняття, як і війна. Людовік мав доброго коня і їхав за собаками не відстаючи. Отож коли великий кабан кинувся в якусь болотяну низину, готуючись до сутички, король опинився з ним віч-на-віч.