Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
У садибі неподалік пролунав розпачливий крик, і Петро схопив Саву за руку і втягнув у двір. Тоді замкнув ворота. Тим часом туркеня щось швидко казала, а з незворушного обличчя Потурнака неначе було знято маску, і Сава завважив на ньому всі відтінки людських почуттів: тривоги, душевного болю, любові.
Під довгим навісом стояло кілька верблюдів, мулів і віслюків, пахло тваринами. З протилежного боку на подвір’я дивилися вікнами три будинки; з одного, що стояв осторонь, визирали злякані молоді жінки — то виглядав сам багатоокий, багатолиций жах.
— Петре, запитай про Меланію, — озвався Сава.
Потурнак почав щось казати, киваючи на товариша. В очах туркені затеплилося співчуття, але на Саву вона, як і доти, не дивилась.
— Мешкали в нас дві невільниці, — сказала жінка українською, чим вразила Саву. — Впродовж кількох місяців. Одну звали Меланією, другу — Наталкою. Меланія років вісімнадцять має, Наталка старша. Учора вранці господар повіз їх морем до Істанбула на базар.
— Може, то, братику, й не твоя була… — озвався співчутливо Потурнак. — Ти міг би назвати хоч якусь прикмету?
— Міг би, але нехай спершу скаже ця жінка.
— О-о, я знаю, — мовила туркеня. — Я-бо купала її, виряджаючи в дорогу… В неї є дві родимки: одна на стегні, друга під мочкою вуха.
— Під мочкою лівого вуха! — вигукнув Сава. — Це вона!
— Так, — ствердила жінка.
— Аллах превеликий! — зойкнув управитель маєтку і рідний брат Насиф-баші.
Він заплющив очі, сподіваючись, що все те зникне, коли знову їх відкриє. Та постріли і брязкіт зброї, що долинали ззовні, змусили його сприйняти дійсність. Він заходився гарячково набивати пістоля, з жахом спостерігаючи з вікна другого поверху, як конають у муках поранені яничари і бігають по подвір’ю схарапуджені огирі. Решта вцілілих дітей султана гнали учвал коней від палацу. А чимала група гяурів вдерлася до гарему.
— О, Аллах, їм числа немає! Горе нам! — простогнав управитель.
Він прицілився в гурт козаків, котрі виносили з двору своїх поранених і вбитих, але вистрелити не встиг. Хтось підніс до його потилиці теплий предмет, від якого пахло порохом. Він почув чужу мову. І хоч слів не розумів, але пістоля поклав на підвіконня. Рука чужинця прибрала його. Управитель повів оком і побачив високого, міцної статури чоловіка в чорному одязі, застебнутому під шию. Розкішно оздоблене вбрання чужинця свідчило, що це не простий гяур. Обличчям він був схожий на пересічного жителя Туреччини, але від нього тхнуло смертю.
— Пощади! — заволав управитель, падаючи на коліна і плутаючись у червоному, прикрашеному золотими басманами халаті.
За спиною того, хто тримав управителя на прицілі, стояли невисокий чоловік і рудий худорляга. Гяурський зверхник щось сказав, і невисокий переклав:
— Де невільники?
— Які невільники? — простогнав управитель
— Всі, які тут, у Сінопі, є, — знову переклав товмач.
— У караван-сараї. Там — підземелля… Пощади!
До кімнати забігло ще кілька гяурів; вони очікувально дивились на зверхника. Той кивнув на полоненого, щось мовив. Управителя зв’язали й повели. Він подумки прощався з розкішними покоями, в яких, бувало, відпочивав сам султан, коли тут зупинявся. Стіни, облицьовані ліванським кедром, і підлога, викладена химерною мармуровою мозаїкою, пам’ятали не одне покоління династії Насиф-башів, котрі одвіку були наближені до престола Великої Порти. Управитель подумки прощався з палацом, життям і проклинав брата, котрий послав його на чолі вцілілих яничарів на неминучу погибель.
На подвір’ї стояло кілька запряжок мулів; гяури складали на них килими, зброю, посуд, сувої полотна і все, що було куплене за великі гроші і звезено з усіх усюд. На вози несли навіть меблі, виготовлені кращими червонодеревниками ісламського світу, які за вишуканістю орнаменту не поступались меблям Сералю. Вперше в житті управитель звернувся подумки до Аллаха не з проханням, а з запитанням: “За що, Господи?!”
Микошинський наказав двом козакам спровадити полоненого в гавань.
— За його життя відповідатимете своїми головами, — застеріг суворо. — Це дорогий птах.