Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наукова думка
- ISBN: 978-966-00-1458-9
- Жанр: История
Электронная книга - «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку». Краткое содержание книги:
Аналіз історико-правової реальності тісно пов’язується з еволюцією теоретичних і суспільно-політичних поглядів на призначення правосуддя та судової влади.
Звертається особлива увага на історичний досвід, який доцільно врахувати у процесі сучасної судової реформи в Україні.
Монографія розрахована на широке коло науковців, викладачів, аспірантів, студентів, юристів-практиків, усіх, хто цікавиться проблемами судової влади.
Відповідно судочинство велося від імені «товариства Війська Запорізького», а кошовий і військовий суддя підписували вирок чи рішення не лише від свого імені, а від усього товариства. Так, наприклад, «Рішення Військової сходки про відмову повернути старосамарському сотникові Івану Березаню худобу, зайняту запоріжцями за заподіяння шкоди» від 17 жовтня 1756 р. було підписане — «А. к. [отаман кошовий] Григорій Федорович з товариством»[245].
Носіями судової влади формально визнавалися всі січовики. Здійснювалася вона як безпосередньо на загальній військовій (за іншою термінологією — січовій або кошовій) раді та козацьких сходках, так і через виборних або призначених («наказних») посадових осіб — козацьку старшину.
Судова влада загалом не була відокремлена від військово-адміністративної. Існувала посада кошового судді, другої особи після кошового отамана за офіційною ієрархією, але це не може слугувати аргументом на користь визнання виокремлення судової влади. Так, як зауважували Д. І. Яворницький та інші дослідники, військовий суддя лише розглядав цивільні й кримінальні справи, давав поради сторонам, але не затверджував остаточно своїх ухвал, що належало до виключних прерогатив кошового отамана. З іншого боку, у військового судді був ряд функцій, що не мали жодного відношення до відправлення правосуддя, зокрема він уважався начальником «при скарбі й арматі».
Водночас для виконання рішень військової ради ніякого додаткового судового розгляду не вимагалось. М. Є. Слабченко наводить приклад, коли за рішенням козацької ради в 1764 р. винищувалися злодії, ватажки злодійських партій, передержувані й покупці краденого. Цим же рішенням за Кошем (тут — узагальнена назва військового товариства та його органів управління) визнавалося право звільняти «несправних» курінних отаманів і призначати інших, а також право помилування, яке до цього належало кошовому отаману. Тобто запорізьке товариство здійснювало народоправство в повному обсязі, включаючи обрання форм і шляхів здійснення судової влади.
Іншим доказом нерозмежованості військово-адміністративної й судової влади можуть слугувати численні архівні матеріали, в яких присуди в цивільних і кримінальних справах та адміністративні накази й розпорядження часто містилися в одному правовому акті[246].
У цьому контексті історичним прогресом у розвитку судової влади слід вважати не те, що вона розвинула започатковану в литовсько-польську добу тенденцію до відокремлення суду від адміністрації, а те, що змінилася сама якість влади загалом, принаймні відбулося формальне визнання належності її громаді, а не окремим привілейованим верствам суспільства. Втім козацька демократія все ж не охоплювала «посполитих» — селян-землеробів, які жили на землях Січі, але не належали до грона «військових товаришів».
Визначальними рисами судової влади в Запорізькій Січі були її доступність, відсутність формалізму та судової тяганини. Як зазначав Д. І. Яворницький, «…незначна кількість запорізького товариства і суто народний устрій його, і повна доступність будь-якого члена козацької громади до вищих начальників робили суд в Запоріжжі простим, швидким і правим у повному й точному сенсі цих слів; ображений і кривдник усно викладали перед суддями суть своєї справи, усно вислуховували рішення їх і тут же припиняли свої чвари й непорозуміння, причому перед суддями були однаково рівні — і простий козак, і знатний товариш»[247].
У цьому контексті певний інтерес викликає питання про фінансування судової діяльності. Загалом кожний представник козацької старшини мав відповідно до своєї посади право на визначену частину від прибутків військового скарбу, але разом з тим він міг розраховувати і на «малий презент» від кожного просителя[248]. Робилися ці «презенти» відкрито, в рівному обсязі від обох сторін конфлікту, а тому їх не слід, мабуть, вважати узаконеною формою хабара. Принесення «калачів» кошовому отаману або судді було певним обов’язковим обрядом, формально засвідчувало офіційність справи, але водночас, як видається, підтверджувало квазіродинний характер стосунків між козаками, надавало судовому розгляду вигляду звичного звернення до старших за порадою.
245
Архів Коша Нової Запорозької Січі: Опис справ 1734–1775 рр. / Упорядники: Гісцова Л. З., Автономов Д. Л., Дрозд Є. І. та ін. — Т. 3. — К.: INTAS, 2003. — С. 273, 274.
246
Архів Коша… — С. 108, 114, 274, 275 та ін.
247
Яворницькии Д. І. Зазн. праця. — С. 189.
248
Там само. — С. 176, 177.