Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Загалом звернення до документальних джерел та історіографії проблеми дає підстави стверджувати, що судочинство Запорізької Січі ґрунтувалося, по-перше, на правових звичаях козацтва загалом і «низового товариства» зокрема. По-друге, на судових прецедентах, які ще не трансформувались у загальновизнаний правовий звичай. По-третє, на усному військовому та іншому праві запорожців. По-четверте, на правовій свідомості («здоровому глузді») запорізької старшини, яка здійснювала судові функції. На останньому етапі існування Січі не можна виключати й обмеженого використання письмового права (рецепійованих норм інших держав та результатів власної нормотворчості), хоча нам і не вдалося знайти конкретні приклади такого використання в судовій практиці.

У цьому контексті слід погодитися з висловом одного з основоположників української історико-правової науки О. М. Лазаревського, що «козацьке судочинство витворилося самим життям, природними потребами самого народу без штучних регламентацій; і вказаний судоустрій міг задовольняти народ до тих пір, поки він залишався народним, поки сам народ брав активну участь у його творенні та вчиненні правосуддя»[241].

При цьому, на думку А. О. Скальковського, для запису скарг і судових рішень використовувалася російська мова, але в усному провадженні козаки послуговувалися місцевою «малоросійською» мовою[242].

Дослідники звертали увагу на народний звичаєвий характер запорізького судочинства, на його простоту й обрядовість, а водночас і певну стихійність, апелювання до суду Божого. Так, М. Є. Слабченко писав: «Звичайового походження був і козацький суд радний. Обжалованого ставили на раду, котра розглядала справу й за зроблену шкоду карала. Такий суд держався на Запоріжжю. Іноді замість суда ради дозволявся суд Божий між заінтересованими особами, тобто бійка на канчуках чи киях. Сей суд визнавався й Соймом (в постанові 1635 р.). Зразок його бачимо на гравюрах Р. Жуковського (двоє запорожців, оголених до пояса, стоять на лівім коліні, зчіпившися лівими руками, а в правих канчуки) і на віньєтках Вейбеля (бійці в кунтушах і при шаблях)»[243].

Джерелом всієї влади, зокрема й судової, на Січі була колективна воля козацького загалу, «запорізького низового товариства», що не виключало, однак, формальних посилань у окремих офіційних рішеннях на волю Божу чи монаршу ласку. Водночас, зазначав М. Є. Слабченко, «Січ більше збочувала в бік “народу” ніж Бога»[244].

Козаки загалом не мали потреби в зовнішній легітимації свого права «судитися від своїх старших за своїми старими правами», це право природно випливало з факту «самоутворення» Запорізької Січі та її повної політичної, адміністративної та іншої автономії. Проте в дипломатичному листуванні з сусідніми монархами-протекторами запорожці, щоб закріпити свій статус, посилалися (часом безпідставно) на давні привілеї Сигізмунда-Августа, Стефана Баторія, які нібито надали козакам право на власне судівництво.