Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Створення Запорізької Січі стало потужним імпульсом консолідації українського народу, розвитку національної свідомості та правосвідомості. Січ як автономне військове, політико-правове й адміністративно-територіальне державне утворення поєднала в собі «дух свободи та дух релігії» (самі запорожці небезпідставно ототожнювали себе з лицарським орденом). Її самостійність лише на нетривалий час могла обмежуватися українськими гетьманами або литовськими, польськими, російськими чи турецькими правителями.

Запорізьке січове козацтво створило новий вимір правового життя, відмінний від тогочасних правових реалій, зокрема від принципів і норм феодального права, що закріплювали станову, релігійну, національну та майнову нерівність. Сучасні дослідники навіть вбачають у Запорізькій Січі риси ранньобуржуазної республіки. Право на власне судівництво, поруч із «давніми правами в добрах і станах», становило одну з підвалин того статусу, за який традиційно боролися українські козаки (не лише січовики, а й реєстровці). Зокрема, категоричною вимогою була непідсудність іншій владі за відомим принципом «де є хоча б три козаки, в разі потреби двоє будуть третього судити».

На жаль, письмових джерел, які б висвітлювали здійснення судової влади на Січі, майже не збереглося. Невелика кількість наявних джерел переважно належать до періоду існування Нової Січі.

Проте всі дослідники одностайні в тому, що козацьке судочинство здійснювалося передусім на основі норм звичаєвого права, які з часом склали правову традицію Запорізької Січі. Так, А. О. Скальковський (перший автор, який працював з документами Архіву Коша Запорізької Січі) зазначав, що розгляд справ на Січі ґрунтувався лише на звичаї та простому здоровому глузді й ніде не згадується про застосування законів польських або руських[232]. Це узгоджується зі спогадами інженера С. Мишецького, який підкреслював, що «права в них є, за старовинним їхнім звичаєм, лише на словах, а на письмі прав ніяких не роблять»[233]. Відсутність письмових законів дослідники пояснювали різними причинами. Зокрема, публікатор зазначених спогадів С. Мишецького дійсний член Одеського товариства історії та старожитностей С. В. Сафонов висловив думку, що від Січі годі було сподіватися на письмові закони як через рівень освіти запорожців, так і внаслідок особливостей місцевої системи внутрішнього управління. А критично налаштований до козаків відомий історик Г. Ф. Міллер звертав увагу на «відсутність писаних законів, яких мати і не бажають, побоюючись применшення їхніх вольностей»[234]. Спираючись на своїх попередників, а часом і прямо їх цитуючи, «запорізький батько» Д. І. Яворницький підкреслив, що «писаних законів від запорожців не можна було і очікувати передусім тому, що громада козаків мала занадто невелике минуле, щоб виробити ті чи інші закони, привести їх у систему й висловити на папері». Окрім того, «все історичне життя їх було наповнено майже безперервними війнами, які не давали змоги їм багато зупинятися на устрої внутрішніх порядків власного життя; зрештою, писаних законів запорожці намагалися уникати, остерігаючись, щоб вони не змінили їхніх вольностей»[235].