Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
То був Уго. Брат-близнюк. Я застрелив відображення. Я міцно заплющив очі. Знову їх розплющив. Ніщо від того не змінилося, і мені це не наснилося. Я вбив її чоловіка.
Я мусив прочистити горло, щоб віднайти голос.
— Я гадав, що це Уве. Мені здавалося, що він наміряється вбити тебе.
Нарешті вона перевела погляд на мене.
— Тим ліпше, що ти вбив Уго, а не Уве. Уве ніколи б не посмів торкнути мене.
Я кивнув у бік тіла.
— А він посмів би...
— Він уже заніс свого ножа.
— Тому що?..
— Тому що я сказала йому.
— Сказала що?
— Що хочу забратися звідси. Що хочу забрати з собою Кнута. Що ніколи більше не хочу його бачити.
— То його ти теж не хотіла бачити?
— Я сказала йому, що... що я кохаю когось іншого.
— Когось іншого?
— Тебе, Ульфе. — Вона похитала головою. — Я не можу нічого з цим вдіяти. Я кохаю тебе.
Її слова підносилися між стінами, як хорал. І блакитне світло в її очах було настільки сильним, що я змушений був відвернути свій погляд. Однією ногою вона стояла у крові, що розпливалася калюжею.
Я зробив один крок до неї. Другий. Вступив обома ногами у кров. Обережно поклав руки на її округлі плечі. Я хотів спочатку пересвідчитися, що мені вільно притягти її до себе. Та перш ніж я щось зрозумів, вона впала мені в обійми, уткнувшись обличчям мені в шию. Вона схлипнула раз, двічі. Я відчув, як її теплі сльози течуть мені під комір сорочки.
— Ходімо, — сказав я.
Я провів її до вітальні, а блискавка за вікном освітила кімнату, підказавши мені шлях до дивана. Ми вклались на ньому, притиснувшись одне до одного.
— У мене був просто шок, коли він раптом став у дверях до кухні, — прошепотіла Лея. — Він розповів, що напився в човні, не заглушивши мотора. Прийшов до тями далеко у відкритому морі, а бензин був уже на нулі. Він мав на борту весла, одначе вітер відносив човен далі від берега. У перші дні він гадав, що так, імовірно, буде на краще. Зрештою, ми переконали його, що він сам у всьому винен і що він — нікчема, коли поранив Кнута. Але потім вітер змінився, і він вижив. І тоді він вирішив, що його провини ні в чому немає. — Вона гірко засміялася. — Він заявив, що зуміє дати справам лад і що дасть собі раду і зі мною, і з Кнутом. Коли я сказала йому, що ми з Кнутом підемо з дому, він запитав, чи за цим хтось іще стоїть. Тоді я сказала, що ми з Кнутом ідемо з дому самі по собі, але, так, я кохаю когось іншого. Я подумала, що важливо, аби він це знав. Що я здатна кохати чоловіка. Тоді він мав би зрозуміти, що ніколи вже не змусить мене повернутися.
Поки Лея говорила, у кімнаті зробилося прохолодніше, і вона щільніше пригорнулася до мене. Досі ніхто не прийшов, щоб дізнатися, хто і навіщо стріляв. І за наступним гуркотом грому я збагнув, чому. І чому ніхто не поцікавиться також надалі.
— Хто-небудь іще в курсі, що він повернувся? — запитав я.
— Ні, не думаю, — сказала вона. — Сьогодні вдень він побачив знайомі обриси берегів і почав веслувати у цей бік. Він прив’язав човен коло молу і прийшов просто сюди.
— Коли це було?
— З півгодини тому.
Півгодини тому. Коли запала темрява і через бурю ніхто не потикався з дому. Ніхто не бачив Уго, ніхто не знав, що він вижив. За винятком, можливо, однієї особи, що полюбляла кататися ночами. Для всіх інших Уго Еліасен залишався одним із тих рибалок, що навічно залишились у морі. Одним з тих, кого більше не шукатимуть. Хотів би я бути на його місці. Тобто щоб мене більше не шукали. Але, як сказав Йонні: «Рибалка ніколи не припиняє шукати своїх боржників, аж доки не побачить труп. Ніколи».
Спалах блискавки освітив кімнату. Потім знову все поглинула темрява. Проте я чітко бачив. Бачив абсолютно ясно. Як я вже зазначав, людський мозок — дивна і дивовижна штука.
— Леє... — озвався я до коханої.
— Що? — прошепотіла вона мені в шию.
— ...я думаю, що маю план.
Розділ 17
Тактика випаленої землі.
Ось яким був мій план. Я відступатиму так, як це робили німці. І тоді я зникну. Зникну цілковито.
Насамперед ми запакували труп у пластиковий пакет і зав’язали його мотузкою. Тоді ми ретельно вимили підлогу і стіни. Виколупали кулю зі стіни у кухні. Потім Лея вивалила з тачки колісні диски від «вольво» і заштовхала її у гараж, де я чекав із тілом. Я навантажив труп на тачку. Поклав під нього гвинтівку. Спереду ми прив’язали до тачки мотузку — так, щоби Лея мала можливість допомагати тягти її. Я пішов до майстерні й знайшов там пару малих плоскогубців. Тоді ми вирушили в путь.