Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Тоді найбільш сторожкий із упирів подав знак іншим, і Картер услід за трійцею заглибився у праліс монолітів, ступивши на темні моторошні вулички жахливого міста, в якому, аж доки сягало око, у височінь здіймалися округлі вежі з циклопічних каменів. Вони мовчки пробиралися кам’яною бруківкою, лише іноді з огидою здригаючись від приглушеного похропування, що долинало з-поза величезних чорних дверей і повідомляло про те, що всі ґуґи сплять. Стривожені тим, що час сну добігав кінця, упирі перейшли на біг, але навіть у цьому дорога була неблизькою, бо відстані у місті велетів вимріюються не так, як у сущому світі. Проте нарешті вони вийшли на відкритий простір перед вежею, більшою за інші, велетенський вхід до якої позначав вибитий на камені монструозний символ, сам вигляд якого змушував тремтіти, навіть без розуміння його значення. Це була центральна вежа, запечатана знаком Кот, з величезними кам’яними сходами, які губилися в мороці і вели до горішнього краю снів та чарівного лісу.

Тоді почалося нескінченне сходження вгору, у непроглядну темряву; величезні розміри сходинок, заввишки мало не з ярд, витесаних для ґуґів, робили цей підйом майже неможливим. Картер навіть приблизно не уявляв, скільки їх там було, бо вже невдовзі так виснажився, що спритні й невтомні упирі змушені були допомагати йому підніматися. На всьому шляху над ними дамокловим мечем нависала загроза викриття і гонитви; хоча жоден ґуґ і не наважиться підняти кам’яну ляду, що веде до лісу, остерігаючись прокляття Великих, проте самої вежі та східців ці перестороги не стосуються, а ґастів, які намагаються втекти, нерідко переслідують аж до самісінького верху. У ґуґів настільки гострий слух, що коли місто прокинеться, їхні вуха вловлять навіть шум кроків чи шурхіт рук об камінь, а тренованим у полюваннях на ґастів у підземеллях Зіна та наділеним здатністю бачити в темряві велетам, звісно, не знадобиться багато часу, щоб наздогнати свою значно меншу і куди повільнішу жертву на цих циклопічних сходах. А ще більше пригнічувало усвідомлення того, що вони навіть не почують погоні, якщо така буде, і що переслідувачі з’являться цілком раптово, просто виринуть із темряви позаду них. І тут не врятує навіть звичний страх ґуґів перед упирями — тільки не в місці, де перевага буде цілковито на боці ґуґів. До того ж залишалася загроза з боку тих хижих і мерзенних ґастів, які, поки ґуґи спали, нерідко залазили до вежі. Якщо вони довго спатимуть, а ґасти, впоравшись із чатовим, невдовзі повернуться з тієї печери, то, безперечно, відчують запах Картера та упирів — в такому разі, мабуть, навіть краще загинути в пащі ґуґа.