Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2». Краткое содержание книги:
Зграя спустилася нижче, і тепер звідусіль нависало сіре Верхів’я Ток, і одразу було видно, що жодної живої душі не зустріти на цьому голому, байдужому граніті, затопленому вічними сутінками. Ще нижче, куди не сягало навіть світло мертвотних вогнів, була либонь правічна чорнота порожнечі, з якої подекуди ґоблінами випиналися тонкі вершини. Невдовзі ті вершини розчинилися у далечині, і навколо не зосталося нічого, крім могутніх поривчастих вітрів, які несли у собі темряву найглибших проваль. Нарешті нічвиди приземлилися на вкриту чимось незрозумілим долівку, так, ніби вона була всіяна суцільним шаром кісток, і залишили Картера на самоті на цій чорній рівнині. Принести його сюди — це й було завданням нічвидів, які охороняють Нґранек, і виконавши його, вони нечутно полетіли геть. Картер спробував простежити напрямок їхнього лету, але нічого не розгледів, бо навіть Верхів’я Ток зникло з виду. Навколо нього була тільки пітьма, жах, тиша і кістки.
Тепер Картер знав напевне, що опинився у долині Пнат, де повзали і рили нори жахливі бголи; але він геть не знав, чого чекати, бо ніхто й ніколи не бачив бголів, та навіть не мав гадки, як вони виглядають. Бголи відомі лише з туманних чуток за шурхотом, який вони здіймають серед кістяних пагорбів, та ще за слизьким дотиком, який мало кому доводилося пережити. Їх неможливо побачити, бо живуть вони лише в темряві. Та Картер і не хотів бачити бголів, тож уважно дослухався до кожнісінького звуку, що поруч нього долинав з незнаних кістяних глибин. Навіть у цьому страхітливому місці він мав чіткий план порятунку, бо чутки про Пнат і його околиці були добре відомі чоловікові, з яким він колись нерідко спілкувався. Коротко кажучи, скидалося на те, що він опинився в тому місці, в яке всі упирі явного світу скидають залишки своїх бенкетів; якщо пощастить, він зможе тут надибати той могутній кряж, вищий навіть від Верхів’я Ток, який позначає край їхніх володінь. Купи кісток підкажуть йому, де шукати, а якщо він уже його знайде, то зможе попросити упирів, щоб ті спустили йому мотузяну драбину; хай як це дивно, але серед цих жахливих істот він мав певні своєрідні зв’язки.
Чоловік, якого він колись знав у Бостоні, — художник, що малював дивні картини у потаємній студії на стародавній лиховісній вуличці неподалік від кладовища, — навіть подружився з упирями і навчив Картера розуміти найпростіші фрази їхнього огидного шамкотіння і бурмотіння. Зрештою, цей чоловік зник і тепер Картеру чомусь здалося, що саме тут він зможе його знайти, і зараз уперше за весь час свого перебування у світі снів він заговорив англійською, мовою його тьмяного життя наяву. Хай там як, а Картер відчував, що йому вдасться переконати якогось упиря вивести його із Пнату; та й краще вже зустріти упиря, якого ти принаймні можеш розгледіти, аніж невидимого бгола.
Тож Картер брів крізь темряву, переходячи на біг, коли йому здавалося, що він чує якийсь шурхіт серед кісток під ногами. Одного разу він наштовхнувся на каменистий схил і збагнув, що це підніжжя одного з Верхів’їв Ток. Почувши страхітливе шурхотіння і гуркіт у далекій височині, він упевнився, що натрапив на кряж упирів. Однак Картер сумнівався, що його почують за стільки миль, а тоді усвідомив, що у внутрішнього світу — свої закони. Поки він отак міркував, його вдарила кістка, що впала згори, судячи з ваги — череп. Таким чином зрозумівши, наскільки він близько до цього хребта, Картер підвів голову і, наслідуючи окрики упирів, верескнув так гучно, як лише міг.
Звуки линули повільно, тож минув деякий час, перш ніж він почув якесь бурмотіння. Але зрештою відповідь пролунала, і йому сказали, що зараз скинуть мотузяну драбину. Очікування було страшенно виснажливим, бо ж він і гадки не мав, що на той його крик могло посунути до нього крізь купи кісток. І справді, невдовзі він таки почув поблизу тихе шарудіння. Звук усе наближався, тож Картер відчував усе більший неспокій; йому не хотілося, аби щось змусило його зрушити з того місця, куди йому мають скинути драбину. Зрештою напруга стала просто нестерпною, він уже майже піддався паніці і збирався кинутися геть, коли почув, як щось впало на купку кісток. То була драбина — якусь хвилину Картер згаяв, намацуючи її у пітьмі, а тоді міцно за неї вхопився. Проте той, інший звук нікуди не подівся, він переслідував його навіть під час підйому по драбині. Він уже встиг піднятися на добрих п’ять футів над землею, як шурхотіння внизу раптом погучнішало, а коли він здолав приблизно десять футів, щось знизу почало розхитувати драбину. На висоті п’ятнадцяти, а то й двадцяти футів Картер відчув, як щось, звиваючись і вигинаючись, повзло по його лівому боці, і відчайдушно подерся вгору, намагаючись втекти від нестерпних дотиків цього гидкого жирного бгола, якого не може побачити жодна людина.