Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
Залою прокотився згідливий гомін, а тоді я почув, як хтось відсунув стілець і взяв слово.
— Дозвольте, але хто тут узагалі шваби? Лише декілька з нас. Мої предки, як і предки багатьох з-поміж вас, прийшли з Лотаринґії, декотрі з Ельзасу, Люксембургу, з Баварії. Нас назвали швабами просто тому, що Фредерик Обертин і всі решта сіли на кораблі в Ульмі і доплили на них сюди. Мій батько завжди казав, що дерев'яні крокви в нашому домі зроблені з одного з таких кораблів. Але чи досить цього, щоб називатися швабами? Не знаю: за сто сімдесят років наша кров тут так перемішалася, що вже не розбереш, хто тут німець, а хто ні.
І знову гомін у залі, тепер вже несхвальний.
— Неправда! — вигукнув хтось. — Мої перші предки були французи, але далі всі вже німці. Байдуже, чи шваби чи не шваби — вони були німці. І мені цього вистачає.
Зала відповіла згодою.
— А чи Фредерик Обертин взагалі був німець? — спитав хтось інший.
— Певна річ! — почув я дідів голос. — А хто ж іще?
— Як писалося його ім'я? — допитувався хтось.
— Звучить як французьке Обертін, писане через «Аи», тоді це французьке ім'я. А Фредерик? В кінці «с» чи «k»?
Тепер я почув, як хтось встав і пішов приміщенням, тоді зарипіла шафа, звідти щось дістали і з глухим гуком кинули на стіл.
— Ось сільська хроніка, — почув я голос француза Діманша, а тоді шелест сторінок. — Вона починається травнем 1772 року. Фредерикове ім'я мусить бути десь на самому початку. Ось, відразу на першій сторінці:
«От і минув місяць, відколи наш перший суддя, Фредерик Обертин, який привів нас у Банат, у сильну зливу перед зібраними тут достойниками та інженерами з Тімішоари і в присутності його світлості барона Алвінці, гукнув усім нам, що зібралися на межі села, чекаючи знаку займати доми: Ласкаво просимо до Грозенау! Працюйте тяжко і множтеся — і тоді в нас тут буде майбутнє!»
— Та не читай нам усю книгу. Як пишеться прізвище? — спитав дідо.
— Обертин через «О».
— Отож, — сказав дід. — А ім'я?
— Остання літера «k», а не «с».
Війт гримнув кулаком по столу, знадобився весь його авторитет, аби закликати до спокою.
— Браття, ми ведемо справи з угорцями, болгарами і румунами. Навіть з євреями. Донедавна цигани латали наші казани, і ми даємо гострити наші ножі цьому циганчуку Сарело. Навіть один серб живе тут, і багато з вас носить вбрання, пошите його жінкою. Але це нічого не міняє в тому, що ми, хоч і були колись лотаринжцями, ельзасцями, французами та німцями, потім усі стали швабами. Вношу на голосування мої пропозиції. А також, щоб наступного травня влаштувати посвяту прапора.
Тут втрутився парох Шульц:
— Я всіх вас знаю. Багатьох хрестив, багатьом давав перше причастя і шлюб. Так само ваших дітей, яким, можливо, незабаром доведеться йти воювати за нашу справу. Тому мені, як нікому іншому, нелегко сказати, що я як слуга Божий вважаю цю війну необхідною. Маємо найкращого вождя всіх часів, і тому з Божою поміччю він незабаром виграє цю війну на нашу користь. Гайль Гітлер!
Засовалося багато стільців, і спершу кількоро, а тоді все більше чоловіків привітали Гітлера.
Посеред цього гамору я виразно розчув батьків голос:
— А ви добре подумали, що це означатиме, коли війна дійде до нас? Легко бажати собі війни, коли вона десь у Польщі. Та хто подбає про землю тут, коли всі наші сини підуть? Я вас не розумію, можливо, тому що я ніколи не був одним із вас. Але знаю: моя земля мені важливіша, ніж ваша війна. Я рільник, не солдат, тому хай найкращий вождь поцілує мене в…
Далі я вже не зважав на батькові слова, бо вулицею йшла сербка Катіца, боса як і я, із заплетеним в кіски волоссям. Вона зловила курку, що тим часом втекла, і тепер несла її мені. Без жодного слова видобула з кишені нитку, прив'язала один кінець курці до шиї, а другий мені до ноги.