Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
Підвівшись, Гармаш зробив кілька різких рухів, розганяючи кров і зігріваючись. Опустився на підлогу, прийняв упор лежачи, зробив тридцять відтискувань. На останньому, розпрямивши руки, завмер. Потім сів навпочіпки, постукав кулаком по дошкам підлоги. Посунувшись трохи вбік, знову постукав. І рвучко звівся на рівні ноги.
Він згадав. Підлогу в клубі наново стелили перед самою війною. Здається, останнього передвоєнного літа. Тоді він саме закінчив школу й допомагав батькові — Василь Гармаш керував теслярськими роботами. Підлогу настеляли під його наглядом, Павло особисто зводив нове підвищення для клубної сцени.
Там, під сценою, просто під дошками, прихований льох.
Ну, не зовсім прихований. Як розповідали старожили, коли селяни громили маєток Назарова, підвалам теж добряче перепало. Власне, біднота спустошила їх повністю, до стану цілковитої голизни й порожнечі. Тривалий час льох у цьому будинку ніяк не використовувався. Потім там почали ховати фанерні транспаранти з пролетарськими гаслами. Місцеві комсомольці витягали їх, замазували білою фарбою старі написи й писали нові, коли починали свій черговий похід проти неписьменності, куркулів, Чемберлена, світового капіталізму чи за підтримку колгоспного руху і впровадження тракторів у сільське господарство. Коли при клубі організувалася самодіяльність, і данилівські артисти почали розігрувати на саморобній сцені п’єси Максима Горького, Володимира Маяковського та щось актуальне, агітаційне і злободенне, створене районними чи навіть обласними драматургами, льох вирішили переобладнати, як у справжньому театрі, під суфлерську буду. Суфлер спускав усередину табуретку, ставав на неї, голова його опинялася якраз на рівні сцени. Місце, на якому вона визирала, закрили спеціально змайстрованим фанерним ящиком. Правда, ляду не відірвали, «будку» завжди закривали. Ящик неакуратно стирчав посеред настилу, та на це дуже скоро перестали звертати увагу.
Стрибнувши на сцену, аж рипнули під вагою тіла погано стругані дошки, Гармаш буцнув ногою ящик, відкинув ляду і, не довго думаючи, опустив ноги в льох, сперся руками об краї, обережно спустився вниз.
Тут було навіть холодніше, ніж у залі. Промінчик ліхтарика ковзнув по стінах, і Павло зрозумів: якщо десь і шукати, то саме тут. Стіни цього льоху були обкладені цеглою, вогнетривким матеріалом.
Стояти на повний зріст Гармашеві було важко. Маківка торкалася стелі, зашитої дошками. Зігнувши ноги в колінах, Павло простукав її. Нічого, ніде не віддає порожнеча. Простору тут узагалі небагато, може, два на два метри, навряд чи ширше. Незграбно повертаючись довкола власної осі, Гармаш старанно промацав і простукав кожну цеглину. Так само без жодного результату. Стара кладка робилася на совість, цеглини щільно притискалися одна до одної, трималися міцно. Скреготнувши від безсилої люті зубами, Павло спересердя матюкнувся.
Не може такого бути. Або треба шукати ще десь, або Назаров таки хитріший за нього, командира полкової розвідувальної роти.
Спиридон Рогожин точно щось знав. Інакше чого б йому справді триматися біля цих місць, мозолячи очі карному розшуку. Та й подруга його недаремно намагалася потрапити всередину цього будинку. Ні, аби Рогожин не знав напевне, що його кривдник Назаров заникав путівник до тайгового золота десь тут, у межах свого дому, він би махнув рукою і навряд чи лишився в окрузі, наражаючись чимдалі більше на небезпеку бути вистеженим і спійманим. Нарешті, Федір Рогожин, — будемо вважати, що це таки він! — недарма намагався сюди проникнути.
Вони знали секрет чи так само діяли навмання?
Цегляні стіни виглядали суцільними, без натяку на порожнину. Ліхтарик починав світити мляво, скоро зовсім згасне. Відчуття часу Гармаш утратив давно, навіть не міг точно визначити, скільки він уже тут вовтузиться: дві години, три, п’ять, чи вже скоро ранок… Павло, закусивши губу, почав знову вистукувати стіну праворуч від себе.
Тук-тук-тук…
Ізгори до низу…
Тук-тук-тук…
Чи йому здалося, чи одна з цеглин чимось навпомацки відрізняється від інших? Може, він так само поступово сходить з глузду, подібно до всіх, хто намагався знайти золото, про яке говорив дід Тимоха? Але ж він поки що шукає лише папери… Котрих, до речі, може справді не виявитися в природі…