Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Воно-то так, — зітхнув Краснокутський. — Та коли б недаремно тягли…
Це правда, подумав Івановський, може, й даремно. Цілком можливо, що їхні зусилля щодо Хакімова виявляться марними. Скоріше за все, так і буде. Стільки годин боєць непритомний, та ще ця тряска, холоднеча, задубіє, та й годі. Вірогідність такого кінця була надто великою. Та біда й у тому, що фізичні можливості пораненого, мабуть, погано узгоджу валися з силою бійців, які можуть видихнутися раніше, і тоді всім буде непереливки. Івановський, не признаючись навіть собі, починав невиразно відчувати, що Хакімов поступово, але напевно волею фронтової долі перетворювався із хорошого бійця і товариша на мимовільного їхнього мучителя, якщо не більше. Ніхто про те ще не сказав жодного слова, та, певно, усі вони почали відчувати щось подібне в ставленні до цього бідолахи.
Навчений гірким власним досвідом, лейтенант добре розумів, яка це біда — поранений у групі. І справа тут не лише в тому, що втрачено ще одного потрібного бійця. Поранення це надмірним фізичним тягарем лягало на всіх і ставило під загрозу виконання бойового завдання. Тепер вони безумовно спізняться, не зможуть у темряві перейти шосе, зостануться в снігу на полі, де на групу можуть просто натрапити німці. Та як не мучився Івановський від усвідомлення такої безрадісної перспективи, йому навіть на думку не спадало, щоб залишити пораненого. Обов'язок командира і людини владно диктував йому, що доля цього небораки, поки він живий, не може бути відділена від їхньої загальної долі. Кожен із них повинен зробити для нього все, що зробив би для самого себе. Це правило було законом для розвідників Волоха, таким воно зостанеться і для бійців Івановського.
Як і всі у групі, її командир майже знесилився за цю надзвичайно важку дорогу. Насилу тамуючи не великий, але нестихаючий біль, він ледве переставляв поранену ногу. Однак, приховавши своє поранення, він залишився в очах бійців однаковий із ними у своїх фізичних можливостях, і це без скидки покладало на нього рівні з іншими обов'язки. З якогось часу він став ніяково почувати себе за те, що, змушуючи інших до надлюдських зусиль, сам ішов без речей, взявши як додаткове навантаження лише гвинтівку Пивоварова. Більшого він не міг, але товариський обов'язок вимагав чесно поділити з усіма їхній дорожній вантаж.
Вони обійшли хвойний узлісок і знову просувалися вздовж річища, яке здавалося Івановському відносно безпечним відрізком шляху. На карті ці місця значилися як луги, чагарі й болота, сіл поблизу не було, і зустріч із німцями вважалася найменш вірогідною. Дві переметені снігом дороги вони пройшли благополучно, нікого там не стрівши. Тепер зоставалося останнє — велике і, звичайно, по-тиловому пожвавлене шосе, перейти яке можна тільки вночі. Але до шосе було ще кілометрів п'ять-сім, і лейтенант, хитаючись від утоми, зачекав Краснокутського.
— Ну як?
— Так от, скоро витягнуся. Дали б ковтнути або що?
Лейтенант дав йому фляжку, той зробив кілька великих ковтків.
— Ну, краще?
— Нібито. Скоро пошабашим?
— Скоро, скоро. Давайте поможу. Удвох потягнемо.
— Ну, як удвох! Тільки штовхатися будемо. Якось уже сам… Наче завія стихає Лейтенант оглянувся і на своє здивування побачив, що хурделиця справді трохи стихла. Чорне небо піднялося, відокремилося од землі, внизу лежало на диво спокійне біле поле, нібито припухле від соковитої нічної білявості. З боків знову появилася сіра плутанина чагарів з рідкими плямами молодих ялинок. Мабуть, наближався ранок. Обважнілою рукою лейтенант витяг із кишені годинника — було чверть на сьому.
— Ого! Ще один ривок — і кінець. Привал до самого вечора.
Новий неспокій на короткий час наснажив силою, і лейтенант енергійно заковзав лижами. Стало прикро від того, що так невчасно стихла завірюха, яка саме тепер була б дуже доречною. Без неї перейти шосе буде складно, тим більше, коли вони спізняться. Здається, їм не вистачить якоїсь години темряви, і ця година може вирішити все. Генерал у напутньому слові перед виходом настійливо радив максимально використати темряву — лише ніч давала їм якусь надію на успіх; удень, заглядівши їх, німці, зрозуміло, постараються знищити їх усіх до одного. Що це саме так, лейтенант прекрасно розумів без доводів, але все-таки він вдячний був генералові за його турботи й добру пораду, в якій відчувалося щось зовсім не генеральське, а скорше батьківське у стосунках до всіх і до лейтенанта так само. Певна річ, вони розуміли, що на них покладається і що з цієї ночі вони ставали повними володарями своєї долі, бо в тяжку хвилину допомогти їм не зможе ніхто — ні генерал, ні сам бог. Однак цієї шаленої ночі усю дорогу лейтенант носив у душі маленьку іскорку вдячності генералові за його аж ніяк не генеральську співчутливість до їхньої долі. Ця іскорка гріла його, вела і таїла в собі маленьку жадану надію на успіх.