Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
...
А всього три дні тому, повернувшись із німецького тилу, Івановський найбільше боявся потрапити на очі саме цьому прискіпливому, суворому і владному генералові — начальникові штабу. Та й не тільки він — багато хто в цьому лісовому селі, де розмістився штаб, із квапливою боязливістю проходили мимо його високої, з голубими віконницями хати. Генерал був нещадно суворий до всіх підлеглих, а тут, зрозуміло, всі, окрім хіба що самого командуючого, були йому безпосередньо підпорядковані. Одному богові відомо, за що він міг будьякої хвилини прискіпатися; генерал не прощав, коли когось заставав без діла, карав за порушення форми одягу й маскування, лаяв тих, котрі, на його думку, не досить швидко виконували накази, хіба мало за що може прискіпатися до підлеглого суворий начальник в армії? Одного разу Івановський мимохіть став свідком того, як генерал шпетив полковника за відсутність якихось даних на дільниці лівого флангу і як після цього полковник, у свою чергу, розносив начальника розвідки, дві розвідгрупи якого не повернулися з-за лінії фронту, хоча минув уже термін їхнього повернення.
Івановський був тут випадковою, чужою людиною. За період своєї не дуже великої армійської служби йому не доводилося бувати ніде вище штабу дивізії, і тепер він з цікавістю спостерігав життя цієї тилової установи. Разів зо два, правда, в селі зчинявся переполох, коли налітали «юнкерси», однак скинуті ними бомби не завдавали великої шкоди, тільки зруйнували порожній сарай та вбили на вулиці осідлану гніду кобилу. В усьому іншому тут було мирно й спокійно, хіба що деколи починав свій обхід відділів начальник штабу, і тоді всі полковники, капітани й моторні писарі зазнавали короткої тривоги. Та незабаром, декому зауваживши, а на когось просто накричавши, генерал зникав, і знову йшло все тихо в селі, як завжди.
Перейшовши лінію фронту, лейтенант Івановський появився тут з двома уцілілими розвідниками, бо після загибелі капітана Волоха вважав своїм обов'язком доповісти про все, що сталося за два тижні їхнього блукання по німецьких тилах. Але заклопотані своїми справами штабні начальники поставилися до нього без особливої уваги, і це його обурило. Надто свіжим у пам'яті Івановського був біль недавніх утрат, загибель Волоха, всі неймовірні злигодні там, у німецькому тилу, щоб він так просто міг змиритися з цією неувагою. Лейтенант зайшов у хату розвідділу до білявого молодого полковника і з ходу почав викладати йому суть справи, але той довго й невидюще дивився на нього, явно думаючи про щось інше. Потім полковник урвав його розповідь і загадав усе викласти письмово. Ніби між іншим, він запитав, чи пройшов лейтенант перевірку в Дольцеві, де перебував збірний армійський пункт оточенців.
Івановський образився. Він сказав білявому з гарно укладеним волоссям полковникові, що в Дольцеве він устигне, а от до німецького складу боєприпасів можна спізнитися, і тоді всі їхні намагання, всі втрати, в тому числі й загибель чудового армійського розвідника капітана Волоха, будуть даремними.
— Як даремними? — здається, вперше щось утямив полковник і відірвав олівець од паперу, на якому старанно креслив якусь складну, з численною кількістю граф таблицю.
— Дуже просто, — відказав лейтенант. — Загинули без користі. Ні за цапову душу.
— От як! — устав полковник, обсмикуючи гімнастерку і круто випинаючи напрочуд розвинені м'язисті груди. — Ви з якої, сказали, дивізії. Івановський назвав дивізію і полк.
— Це ж якої армії? Це навіть не нашого фронту. Так не пройде, пишіть пояснення.
Нічого не вдієш, довелося морочитися з цим «поясненням». Він писав його дві доби, ховаючись од прискіпливого генерала, що саме приїхав з передової і, як завжди, після недовгої відсутності наводив у штабі лад. Івановський тимчасово притулився у штабному АХО, з писарем якого напередодні розпив фляжку шнапсу, і той великодушно поділив з «нічийним» лейтенантом своє ліжко в напівзруйнованій пустій хатині. Щоправда, в додачу до фляги довелося обдарувати гостинного писаря трофейним дзеркальним компасом і назавжди розлучитися з гарненькою запальничкою-ченцем. Але за два дні лейтенант склав докладний звіт розміром у два шкільні зошити в клітинку.