Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

— Боюся, що це неможливо. Залишилося зробити ще дуже багато. Цей клятий адвокат Карно і його помічник Адора затягують продаж мого особняка й маєтку в Провансі. Я не настільки їм довіряю, щоб дозволити закінчити справу без мене. Тут треба пильнувати та пильнувати… Я вважаю, що ви якраз і заміните мене. До речі, даремно ви гадаєте, що в Бретані спокійно. І там бунтують селяни…

Гійом мовчав.

— Певна річ, ваші послуги будуть оплачені в подвійному, в потрійному розмірі…

— Я не маю сумніву у вашій щедрості, пане Біанкур. Але я боюся, що моє життя опиниться в небезпеці. Моє ім'я надто міцно зв'язане з вашим. Ви людина самітна, вам важко зрозуміти мої побоювання. Я ж маю сім'ю: дружину, сина…

— Звідки це ви взяли, що ваше життя справді в небезпеці?

— Сьогодні ніхто не почуває себе в безпеці. Ні для кого не таємниця, що війська стали не дуже надійні. Розраховувати можна тільки на іноземних солдатів. Ви чули, що сталося цими днями в казармі Сен-Марсель?

— Ні, не чув.

— То послухайте. Кілька рот національних гвардійців, невдоволені тим, що їх примушують іти проти «французького народу», як вони кажуть, самовільно пішли з постів. Незважаючи на те, що офіцери намагались їх затримати погрозами й добрими словами, вони пішли в кафе на вулиці Вожірар і продовжували там мітингувати. Дізнавшись, хто вони такі, публіка привітала їх і заплатила за все, що вони в цьому кафе випили… Вас це не лякає?

— Усі ці казки аж ніяк не стосуються наших з вами справ.

— Так, але солдати говорили, що вони покликані охороняти короля, а не воювати з народом.

— Ну, це вже занадто! Я вважаю, що їх все ж таки закличуть до порядку. У незаперечній покірності солдат зацікавлене все населення. Певна річ, я не маю на увазі бунтівників.

— Справді, відбувається щось незвичайне. Я ніяк цього не второпаю… Із сіл в Париж приїжджають власники маєтків, бо теж бояться бунтів. А звідси багато хто втікає за кордон, вивозячи з собою коштовності… І ви теж поспішаєте залишити Париж. Та й пан Ревельйон, кажуть, ще не повернувся з Бельгії і чекає там, поки Париж вгамується.

Та Біанкур не слухав свого секретаря і вів далі, немов би відповідаючи на власні думки:

— Коло звужується, Гійоме. В Парижі закони диктують якісь нові люди… Що б там не було, я маю негайно залишити місто. Розумієте? Я вже казав вам, що збираюся виїхати порожняком, без нічого. Моя бібліотека, — тут Біанкур важко зітхнув, — єдина моя втіха, тепер стала мені завадою. До речі, той хлопець більше не приходив?

— Який хлопець? — Гійом насилу повернувся від своїх нерадісних думок до не менш сумної дійсності. — Та отой букініст… Він справляє гарне враження. Можете трохи йому поступитись… І поведінка, й розмова пана Біанкура робилися дедалі незрозуміліші Гійому. А він же уявляв, що знає свого хазяїна, як ніхто інший. Вперше за п'ять років служби він бачив його неуважним і навіть розгубленим.

— Перейдемо до діла, — своїм звичним сухим тоном сказав Біанкур. — Почнемо зі справи з зерном. Вона найбільше мене непокоїть.