Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Люк мав рацію. У господаря були причини для хвилювання, і неабиякі. «Коло замикається». Ці слова непомітно для самого себе Біанкур вимовив уголос. Справді-бо, сталося неймовірне: те, що Біанкур вважав похованим навіки й забутим назавжди, раптом спливло на поверхню. Скільки таємних справ учинив він за своє життя, і всі зберігалися в таємниці! І це тому, що в найкритичніші хвилини Робер залишався спокійний і незворушний. І не дивно! Багато років Біанкур почував себе у цілковитій безпеці за спиною всевладної людини — міністра Ламуаньйона і його наближеного Лєже. Все миналося Біанкуру: темні махінації, вписування особистих ворогів у королівські накази про арешти, незаконні операції по продажу зерна, хліба та м'яса, таємні угоди з постачальниками королівського двору… Та ось похитнувся вплив Ламуаньйона. Йому довелося піти у відставку, на якийсь час зникнути з Парижа. Хмари згущалися. Однак небезпека минула, все, здавалося, іде гаразд… Ламуаньйон повернувся до справ, хоч уже не як міністр. Знову біля нього почали крутитися різні люди. Але поміж них Біанкуру вже не знайшлося місця. Лєже забув послуги, які йому робив Біанкур. А хіба ж то не Лєже одержував левову пайку прибутків від махінацій Біан-кура?

Але тепер Лєже злякався: а раптом цей невгамовний третій стан почне перевіряти, як могло статися, що населення сидить без хліба, а зерно, якого не вистачає в країні, таємно пливе за кордон. Хай Біанкур сам виплутується, як знає, з неприємного становища, в якому вони опинилися. Лєже нічим не хоче йому допомагати: адже доказів, що Біанкур діяв за згодою Ламуаньйона, нема. Біанкур у цілковитій розгубленості. І справді, на тих паперах, за які можна зараз жорстоко поплатитися, підпису Ламуаньйона нема. Нема й підпису Лєже. Невже ж він, той, хто не раз дурив інших, потрапив зараз сам у пастку? Де тонко, там і рветься; йому доповідають, що в Пале-Роялі якийсь негідник виспівує куплети. В тих куплетах йдеться про те, що французький народ голодує, а зерно тим часом вивозять в Англію. Добре, що поки що не називають його імені. Але хто поручиться, що завтра новий куплетист не присвятить вірші особисто йому? А останньою краплею, що переповнила чашу, був лікар Мерен. Йому Біанкур не раз довіряв своє життя, і все обходилося гаразд. Та треба ж було, щоб сьогодні, як завжди, уважно оглянувши хворого, лікар сказав, що необхідно пустити кров.

— Ну що ж, коли треба, то пускайте, — байдуже погодився Біанкур.

Та коли лікар з ланцетом в руках схилився над хворим, той раптом голосно закричав:

— Ні, не треба, не треба! Я не хочу! — І затулився руками.

— Чому? — здивовано запитав Мерен.

— Не треба! Не треба! — повторював Біанкур. Уважаючи, що це примхи хворого, лікар не наполягав.

Тим часом Бінкур боявся зізнатися самому собі, що його налякало. Звідкись з глибини пам'яті виплив зненацька спогад. У ранній молодості Біанкур, який і тоді вже відзначався огрядністю, зненацька захворів. Його кращий друг, лікар, стурбувався. Друг — так! На той час він ще був його другом, хоч Робер уже заніс над ним ніж. І от Фірмен — так звали лікаря — пустив йому кров. Робер дуже ослаб і тремтячим голосом запитав: «Я втрачаю сили, це так і має бути?» Фірмен засміявся: «Зрозумій, ти — мій кращий друг. Якщо я ризикнув лікувати тебе, то не сумнівайся ані хвилини у твоєму зціленні. А щоб ти був зовсім спокійний, ади зараз побратаємося з тобою!» Фірмен схопив ланцет, яким щойно пускав йому кров, спокійно розрізав собі палець і помастив свіжу ранку кількома краплинами крові з руки Робера: «Тепер ми брати навіки!» При цьому Фірмен сміявся тим особливим сміхом, який властивий людям здоровим і безстрашним, що люблять життя і в той самий час нехтують чи не найголовнішим — страхом смерті.

І тепер знову ланцет в руках лікаря!

Біанкуру здалося, що крізь риси обличчя схиленого над ним Мерена проглядають давно забуті риси Фірмена Одрі.

Біанкур згадував, і його проймав дрібний дрож.