Книга пригод 3

Там обговорювали непевні — і в жіночих руках небезпечні — удавані чудеса та книги, не придатні для читання сестер. Було викрито цілий ряд облудних чудес, що дало основу для моїх планів. Щойно побачене «чудо» стало утком для плетення моєї мережі. Таким чином виготовлено сітку, яку я несподівано накинув на голову абатиси.

Повагом піднявся я сходами хору, повернув праворуч до ризниці з таким же високим, сміливо зведеним склепінням і знайшов там, на високій стіні, місце, до якого був звичайно прихилений важкий хрест. Це місце вкривали хвалькуваті написи. Туди ж його і мали принести назад з монастирської луки.

Двоє невеличких дверей вели в бокові приміщення. Одні двері були замкнені. Другі — відчинені, і я увійшов у комірчину, ледь освітлену круглим віконцем і засновану павутинням. На кількох поточених хробаками полицях лежали звалені в купу книги — монастирська бібліотека. Мене охопив такий запал, немовби я був закоханим юнаком і ввійшов у кімнату Лідії чи Глікерії[55]. Тремтячи всім тілом, я наблизився до пергаментів, і коли б знайшов серед них комедії умбрійця[56], то вкрив би їх жагучими поцілунками.

Та, на превеликий жаль, не було жодного рукопису Плавта! Мені сказали правду. Мій невдаха-попередник не зумів узяти скарб і, замість дістати його, дав йому провалитися в недосяжну глибину. Єдиною моєю здобиччю була запорошена «Сповідь» блаженного Августіна. Через те, що я завжди любив цю вишукану книжечку, я несвідомо засунув її в кишеню, готуючи собі, за своїм звичаєм, читання на вечір.

Раптом — немов блискавка, влетіла моя маленька абатиса, що наказала втягти назад, до ризниці, хреста. Вона підстерегла мене через одчинені двері бібліотеки, а я, приголомшений розчаруванням, і не помітив цього. Накинувшись на мене з лайкою і криком, вона безцеремонно обмацала мій одяг і знову витягла на світ Божий отця церкви, що лежав у мене на грудях.

— Чоловіче добрий, — заверещала вона, — по вашому довгому носі я одразу ж помітила, що ви один із тих книжкових тхорів, котрі з деякого часу сновигають по наших монастирях. Знаю, — сказала вона, всміхаючись, — по яке сало ходять сюди коти. Вони винюхують книжку одного блазня, яку ми тут ховаємо. Ніхто з нас не знав, що там написано, поки якийсь італійський пройдисвіт, вклонившись нашим священним реліквіям, не спробував під своєю рясою, — вона показала на мою, — поцупити її. Тоді я сказала собі: мабуть, свиняча шкура варта золота, якщо італієць рискує через неї попасти в зашморг. У нас, чоловіче, кажуть: «Хто краде мотузку, той на мотузці й повисне!» Брігітточко, не будь дурною, — сказала я собі і покликала на пораду одного вченого друга, попа з Діссенгофа, який хвалить наше вино і часом витіває з сестрами кумедні штуки. Розглянувши ці дурні кривуляки, він каже: «От так штука! Паніматко, та це ж можна продати! На це ви зможете збудувати для вашого монастирчика комору і виноградну давильню. Візьміть книжку, моя мила, сховайте її під свою перину, лягайте на цей манускрипт — так це зветься — і лежіть собі на славу Божої Матері, поки не об'явиться чесний покупець!» Так Брігітточка і зробила, хоч відтоді спати їй стало трохи мулько.